емна ріка» — це літературний твір про вигадані події, І в основу яких покладено навколишню дійсність.

Читач із фантазією та любов’ю до пригод зможе помацати сонячний годинник, схований під вулицями Рима, податись до Ефіопії та опинитися поруч зі святилищем в Аксумі або пройти через термінал «Центральний» у Нью-Йорку й поглянути на таємничий малюнок на стелі головного вестибюля.

Складники описаної в романі Великої машини теж є цілком реальними або перебувають у процесі створення. У майбутньому, що вже не за горами, як приватні, так і державні інформаційні системи тотального контролю будуть відстежувати кожен аспект нашого життя. А центральний комп’ютер пам’ятатиме, куди ми ходимо та що купуємо, які електронні повідомлення надсилаємо та які книжки читаємо.

Кожне посягання на приватне життя виправдовується проникною культурою страху, котрий, здається, оточує нас скрізь і всюди та щодня стає дедалі сильнішим. Кінцеві наслідки цього страху я відобразив у своєму фантастичному видінні Першого царства. Його похмура темрява існуватиме завжди, і їй завжди протистоятимуть співчуття, хоробрість і любов.

 «Мандрівнику» Джон Твелф Гоукс познайомив читачів зі старим як світ конфліктом, що й досі триває під поверхнею нашого сьогодення. У цей конфлікт утягнуто три групи людей: члени Братства, Мандрівники й Арлекіни.

Кеннард Неш — це лідер Братів: групи сильних особистостей, що протистоять будь-яким нападкам на усталений суспільний порядок. Натан Бун — начальник служби безпеки цієї таємної організації. Вороги дали Братам назву Табула, бо його члени вважають, що люди та їхня свідомість — це «табула раса», тобто чистий аркуш, на якому їм дозволено надряпати свою проповідь нетерпимості і страху. У вісімнадцятому столітті англійський філософ Джеремі Бентам придумав Паноптикон — зразкову в’язницю, де один наглядач має змогу спостерігати за сотнями в’язнів і залишатися при цьому невидимим. І Бун, і Неш сподіваються, що створювана в розвинутих країнах комп’ютеризована система стеження дозволить їм заснувати свій власний віртуальний Паноптикон.

Століттями Брати намагалися знищити Мандрівників, тобто чоловіків та жінок, здатних поширювати свою енергію на одне з шести царств. Кожне з цих царств являє собою окрему паралельну реальність, про існування якої розповідали провидці з усіх релігійних конфесій. Мандрівники повертаються звідти в наш світ, збагачені новими глибокими ідеями й одкровеннями, котрі загрожують захитати усталений порядок, і тому Брати вважають, що саме Мандрівники є джерелом соціальної нестабільності. Одним з останніх живих Мандрівників був Метью Корріґан, але він зник, коли найманці Братів напали на його будинок. Двоє його синів, що вціліли після нападу, Майкл та Ґабріел Корріґани, жили поза межами Системи, аж поки не дізналися, що мають здібності, потрібні для того, щоб стати Мандрівниками.

Мандрівників могли знищити ще багато років тому, якби їх не захищала невеличка група відданих послідовників, що звались Арлекінами. Одного разу Метью Корріґана врятував Арлекін німецького походження на ім’я Шип, якого вбив у Празі Натан Бун. Доньку Шипа, Майю, послали до Америки, щоб вона знайшла там братів Корріґанів. Майї допомагає Арлекін-француз на ймення Липа, який часто нагадує їй легендарну жінку-Арлекіна Благословенну Матір, котра безслідно зникла. Побувавши в Лос-Анджелесі, Майя знайшла собі двох спільників: учителя бойових мистецтв Голліса Вілсона та молоду жінку на ім’я Віккі Фрезер.

З розповіді ми дізнаємося, що Майкл Корріґан став на бік Братів, а його молодший брат, Ґабріел, переховується разом із Майєю, Голлісом та Віккі. Над Новою Гармонією — комуною, яку заснував Метью Корріґан у штаті Аризона, — купчаться хмари й починається снігопад...

оли члени комуни Нова Гармонія поверталися додому вечеряти, з неба, яке вже темнішало, почали падати вертляві сніжинки. Дорослі, що працювали на підпірній стіні біля центру громади, хукали на задубілі від холоду руки й казали, що, мабуть, скоро буде завірюха, а дітлахи закидали голови назад і кружляли, роззявивши роти й намагаючись спіймати на язики малесенькі кристалики льоду.

Еліс Чен була маленькою серйозною дівчинкою в джинсах та блакитній нейлоновій куртці. Їй щойно минуло одинадцять, але обом її найкращим подругам, Ґелен та Мелісі, незабаром мало виповнитися тринадцять. Останнім часом ці дівчатка тільки й розмовляли, що про несерйозну дитячу поведінку своїх однолітків і про тих хлопців з Нової Гармонії, котрі, на їхню думку, були недолугими й інфантильними.

Еліс дуже кортіло поганятися за сніжинками, однак вона вирішила, що це не по-дорослому — вертітися, висолопивши язика, наче дитинчата з початкових класів. Тож, сильніше насунувши на голову в’язану шапочку, вона почимчикувала за своїми приятельками по одній зі стежин, які в різних напрямках перехрещували каньйон. Бути дорослою — ой як нелегко! Тому Еліс із полегкістю зітхнула, коли Меліса ляснула Гелен, вигукнула «Цур ти!» й кинулася від неї навтьоки.

І троє дівчаток побігли ущелиною, хихочучи та ганяючись одна за одною. Холодне нічне повітря пахло сосною й мокрою землею, а здалеку долітав легенький запах вогнища, що палало біля теплиці. Коли подруги йшли через галявину, сніжинки на якусь мить припинили свій лет і завели танок — наче ціла юрма вайлуватих білих привидів здумала потинятися між дерев.

Здалеку донісся механічний звук двигуна, що працював, і той звук ставав дедалі гучнішим, і дівчатка зупинилися. За кілька секунд над їхніми головами вигулькнув гелікоптер із написом «Лісова охорона штату Аризона» і погуркотів далі вздовж каньйону. Дівчаткам уже доводилося бачити подібні гелікоптери, але тільки влітку, тому поява цього гвинтокрила в лютому стала дивиною.

— Напевне, когось розшукують, — припустила Меліса. — Точно: якийсь турист подався роздивлятись індіанські руїни й заблукав.

— А вже сутеніє, — додала Еліс. «Як це страшно — залишитись отак наодинці в лісі, — подумала вона, — а потім знесилено, із завмираючим від страху серцем, пробиратися крізь снігові замети!»

Гелен простягла руку й ляснула Еліс по плечу.

— Тепер цур ти! — вигукнула вона, і дівчата знову кинулися наввипередки по стежині.

Знизу на гелікоптері було встановлено прилад нічного бачення й температурний давач. ПНБ вбирав усе видиме світло й нижні частоти інфрачервоного спектра, а температурний давач виявляв тепло, випромінюване різними предметами. Обидва пристрої посилали свою інформацію до комп’ютера, який обробляв її і видавав цілісне відеозображення.

За вісімнадцять миль від Нової Гармонії Натан Бун сидів у вантажівці для розвозки хліба, переобладнаній на автомобіль електронного стеження. Відсьорбнувши кави (без цукру та вершків), він побачив, як на екрані з’явилося чорно-біле зображення комуни.

Керівник служби безпеки Братів являв собою охайно вдягненого чоловіка з коротким сивим волоссям та окулярами в сталевій оправі. У його поведінці та зовнішності було щось суворе й навіть невблаганне. Полісмени та прикордонники при першій зустрічі з ним мимоволі відповідали йому «Так, сер», а люди цивільні зазвичай відводили очі, коли Натан Бун про щось їх запитував.

Ще під час служби у війську Бунові доводилось мати справу з приладами нічного бачення, але відтоді техніка зробила великий крок уперед, і ця нова подвійна камера стеження була набагато досконалішою порівняно з тодішнім устаткуванням. Тепер він мав змогу одночасно спостерігати за об’єктами як зовні, так і всередині: наприклад, бачити, як хтось прогулюється попід деревами, а хтось — миє посуд на кухні. Проте найкориснішим був комп’ютер, спроможний аналізувати кожне джерело світла й досить точно визначати, чи є певний об’єкт людиною або просто розпеченою пательнею. Бун уважав цю нову камеру свідченням того, що наука й техніка — та й саме майбутнє — були однозначно на його боці.