айя дотяглась до руки батька, тільки-но вони вийшли з метро на світло. Він не відштовхнув її й не наказав пильнувати за своєю поставою. Усміхаючись, він повів її нагору сходами до довгого похилого тунелю з білими кахельними стінами. За наказом адміністрації з одного боку тунелю в метро встановили сталеві ґрати, і через цей бар’єр звичайний прохід скидався на величезну в’язницю. Якби Майя подорожувала сама, вона почувалась би незатишно, нібито в пастці, але поруч був батько, і тому підстав для занепокоєння не було.

«Чудовий день», — подумала вона. Краще, мабуть, було хіба тоді, коли батько несподівано з’явився на другий день Різдва таксівкою, засипавши подарунками Майю і маму. Може, тому він не привітав Майю з днем народження та Різдвом. Вона ще пам’ятала той день два роки тому. Сонячний ранок був сповнений несподіванок, але нинішня субота, здавалось, обіцяла більше щастя. Сьогодні Майя з батьком не їздила, як звичайно, до покинутого товарного складу біля Канарі Ворф, де він навчав її битися навкулачки та вправлятися зі зброєю. Цього дня вони блукали лондонським зоопарком і батько розказував їй різні історії про кожну тварину. Він подорожував по світу, тому міг розповісти про Парагвай або Єгипет не гірше за професійного екскурсовода.

Люди озирались на них, коли вони проходили повз клітки. Більшість Арлекінів намагалися змішатися з натовпом, але батько Майї зі своїм вольовим профілем, волоссям до пліч і темно-синіми очима завжди вирізнявся на тлі звичайних людей. Шип був німцем. Він одягався в темне, а на руці носив сталевий браслет-кара, схожий на половину зламаних наручників.

У квартирі на сході Лондона, яку вони наймали, Майя знайшла в шафі пошарпану книжку з історії мистецтва. На одній із перших сторінок була картина Альбрехта Дюрера «Лицар, смерть і диявол». Ця картина викликала в дівчинки дивне відчуття, але вона любила розглядати її. Горами скакав на коні озброєний лицар, схожий на батька Майї — так само спокійний та сміливий. Смерть тримала пісковий годинник. За лицарем ступав диявол, удаючи з себе зброєносця. Шип також ходив з мечем, але його меч був схований у металевій трубці зі шкіряним ремінцем через плече.

Майя пишалася Шипом, та водночас він викликав у неї почуття збентеженості й сором’язливості. Іноді їй дуже хотілося бути звичайною дівчинкою, дочкою приземистого гладкого клерка з офісу — щасливого чоловіка, що купував би їй морозиво й розповідав жарти про кенгуру. Довколишній світ вабив яскравим модним одягом, поп-музикою і телевізійними програмами. Майї хотілось поринути в його тепло, дозволивши течії віднести її далеко від реальності. Життя Шипової дочки було виснажливим, воно передбачало постійну втечу від стеження Великої машини, безперервне очікування ворогів, повсякчасну готовність до того, що на тебе можуть напасти.

Майї вже виповнилось дванадцять, але вона була ще недостатньо сильною для того, щоб носити меч Арлекіна. Тому цього ранку, перед тим як покинути квартиру, батько витяг із шафи палицю і дав дочці. Від Шипа Майя успадкувала білу шкіру й вольові риси обличчя, а від матері, послідовниці сикхизму, — чорне густе волосся. Її блакитні очі були такими світлими, що під певним кутом здавались напівпрозорими. Майя сердилась, коли добромисні жінки підходили до її матері й казали, що в неї вродлива донька. За кілька років вона стане достатньо дорослою, щоб маскуватися й виглядати щомога звичайніше.

Вони вийшли з зоопарку та попрямували Риджентс-парком. Був кінець квітня. На брудному газоні хлопці грали у футбол, а батьки возили у візочках сповитих немовлят. Усе місто, здавалось, висипало надвір, щоб насолодитися сонячним теплом після трьох днів дощу. Майя з батьком поїхали на метро лінією Пікаділлі до станції «Арсенал». Коли вони дісталися виходу на вулицю, уже смеркало. Шип заздалегідь замовив ранню вечерю в індійському ресторані у Фінсбері-парку. Вийшовши на вулицю, Майя почула шум: десь на відстані ревіли сирени, хтось кричав.

«Мабуть, це якась політична демонстрація», — подумала. Батько вивів її через турнікет до самого поля бою.

Стоячи на тротуарі, вона побачила натовп людей, які рухалися вздовж вулиці Гайдбері-Гіл-роуд. Не було жодних ознак протесту чи прапорів, і Майя зрозуміла, що це закінчився футбольний матч. Трохи нижче був стадіон «Арсенал», і там тільки-но грала команда синьо-білих — «Челсі». Уболівальники «Челсі» виходили з західної брами стадіону та простували вниз вузькою вулицею, облямованою одноквартирними будинками зі спільними бічними стінами. За звичайних обставин це був найкоротший шлях до входу на станцію, але зараз вулиця на півночі Лондона перетворилася на поле битви. Поліцейські захищали «Челсі» від головорізів із футбольного клубу «Арсенал», які намагались напасти на них і розпочати бійку.

Синьо-білі йшли в оточенні полісменів. Червоні закидували їх пляшками та намагалися пробитись через поліцейські кордони. Громадяни, які застрягли в передній частині натовпу, протискувалися між припаркованими автомобілями й перекидали смітники. Від штовханини поміж дерев тремтів та облітав рожевий цвіт глоду, що саме квітував у цей час уздовж тротуарів. Пелюстки тріпотіли в повітрі й спадали на неспокійну юрбу.

Найактивніші прямували до станції метро. Простуючи до Ґіллеспі-роуд, Шип міг би оминути натовп зліва, але він залишився на тротуарі, уважно розглядаючи людей навколо. Шип злегка усміхався, усвідомлюючи власну силу, а безглузда жорстокість трутнів його розважала. Окрім меча, у нього був принаймні один ніж і пістолет, який він отримав від своїх американських знайомих. Якби він захотів, то міг би вбити майже всіх цих людей, але це були сутички громадян і поряд стояла поліція. Майя подивилася на батька.

«Нам треба звідси тікати, — подумала. — Ці люди зовсім божевільні». Шип пильно подивився на дочку, відразу ж відчувши її страх, і Майя промовчала.

Усі кричали. Голоси злилися в один сердитий рев. Майя почула пронизливий свист. Виття поліцейської сирени. Пивна пляшка пролетіла в повітрі й розбилася на друзки за кілька футів від них. Раптом група людей у червоних сорочках і шаликах продерлася клином крізь шереги поліцейських, і Майя побачила, як вони лупцюють один одного кулаками й копають ногами. По обличчю полісмена текла кров, він захищався, піднявши свій кийок.

Майя стиснула батькову руку.

— Вони прямують на нас, — промовила. — Нам треба тікати з їхньої дороги.

Шип озирнувся й повів доньку назад до метро, ніби намагався там знайти сховище. Але поліцейські вели вболівальників «Челсі» вперед, як череду худоби. Майю оточили люди в синьому. Батько й дочка опинилися в натовпі, який проніс їх повз квиткову касу, де за товстим склом зіщулився літній чоловік.

Батько перестрибнув через турнікет. Майя зробила те саме. Тепер вони знову потрапили в довгий тунель, що вів до поїздів.

«Усе добре, — подумала. — Тепер ми в безпеці». Потім зрозуміла, що люди в червоному протиснулись до тунелю і тепер бігли за ними. У руках одного була шкарпетка, набита чимось важким — камінням, кульками з підшипників, — і він замахнувся нею, наче кийком, перед обличчям старого, який стояв відразу ж перед Майєю, збив на підлогу його окуляри та роз’юшив йому носа. Банда головорізів «Арсеналу» шпурнула вболівальника «Челсі» на сталеві ґрати ліворуч, штовхала його та била, а він намагався втекти. Ріки крові. І навколо — жодного поліцейського.

Батько схопив Майю ззаду за куртку й потягнув через поле битви. Хтось спробував напасти на них, але Шип одразу ж зупинив його швидким і різким ударом у горло. Майя побігла тунелем униз, намагаючись добігти до сходів. Раптом відчула, що її праве плече та груди перетягнуті чимось на зразок мотузки, але не встигла вчинити опір. Швидко опустивши голову додолу, зауважила, що Шип тільки-но пов’язав їй синьо-білий шалик «Челсі».

За мить Майя зрозуміла, що і день, який вони провели в зоопарку, і смішні історії, і поїздка до ресторану були частиною батькового плану. Він знав про футбольний матч, мабуть, був тут раніше й добре розрахував, коли їм сюди приїхати. Обернувшись, вона побачила, що Шип усміхнувся та кивнув їй, ніби тільки-но розповів історію. Потім відвернувся й пішов.

На крики трьох уболівальників «Арсеналу», що бігли навздогін, Майя озирнулась. Не думай. Реагуй. Найвищого вона вколола палицею, наче списом. Сталевий кінець із тріском ударив його в чоло. З голови струменем потекла кров, вік упав, а вона вже повернулася в інший бік, щоб палицею завдати удар другому нападникові. Коли він, заточившись, посунувся назад, вона високо підстрибнула й ударила його ногою по обличчю. Він відкинув голову й повалився на підлогу. Униз. Він унизу. Вона побігла вперед і ще раз ударила його ногою.

Здавалось, до Майї повертається душевна рівновага, аж раптом третій схопив її ззаду й підняв догори. Він міцно стискав Дівчинку, намагаючись зламати їй ребра, але Майя шпурнула палицю додолу, простягла обидві руки назад і схопила його за вуха. Нападник пронизливо закричав, коли дівчинка кинула його через плече на підлогу.

Майя добігла до сходів і помчала ними через сходинку. Здаля побачила батька, що стояв на платформі поряд з відчиненими дверима поїзда. Він схопив її правицею, а лівицею прокладав шлях до вагона. Двері рухалися туди-сюди й нарешті зачинилися. Уболівальники «Арсеналу» підбігли до поїзда й почали гамселити кулаками по склу, але поїзд, сіпнувшись уперед, рушив тунелем.

У вагоні було повно людей. Майя почула, як заплакала жінка, дивлячись на хлопця, котрий раз у раз прикладав носовичок до рота й носа. Поїзд пішов по дузі, Майя впала на плече батька й зарилась обличчям у його вовняне пальто. Вона хотіла і вдарити, і обійняти його, водночас ненавиділа і любила. «Не плач, — подумала. — Він за тобою спостерігає. Арлекіни не плачуть». І вона так міцно закусила нижню губу, що, прокусивши шкірку, відчула смак власної крові.