Вербної неділі, через рік по великій війні проти Сантадіо, дон Доменіко Клерікуціо справляв хрестини двох немовлят, в жилах яких текла його кров, і водночас ухвалював найважливішу в своєму житті постанову. Він запросив голів найбільших «родин» Америки, а також Альфреда Ґроневельта, власника готелю «Ксанаду» в Лас-Вегасі, і Девіда Редфеллоу, який створив у Сполучених Штатах неосяжну імперію наркобізнесу. Усі вони – певною мірою партнери.

Ставши наймогутнішим в Америці головою мафіозної «родини», дон Клерікуціо дійшов висновку, що найрозумніше – тієї могутності зректися, принаймні її видимої частини. Настала пора іншої співати – очевидна могутність стала надто небезпечна. Одначе й у відмові від могутності теж криється небезпека. Зрікатися її треба вправно, якнайобережніше, і то з власної доброї волі. А найкраще – таки в рідних стінах.

Маєток Клерікуціо в Дестамі займав двадцять акрів, обгороджених червоним заввишки в десять футів муром з колючим дротом та електронними сенсорами. Крім головної кам’яниці, там ще стояли будинки його трьох синів і двадцять будиночків для довіреної обслуги «родини».

Незадовго до появи запрошених дон і його сини сиділи за залізним звареним столиком у шпалерному садочку позаду кам’яниці. Найстарший, Джорджіо, довготелесий, кощавий, із гострими строгими вусиками, вбраний у добре припасований модний костюм, скидався на англійського джентльмена. Йому виповнилось двадцять сім років, він був жовчний, рішучий на вдачу, з непроникним обличчям. Дон повідомив синові, що він, Джорджіо, має подати документи в Вертонську школу бізнесу. Там слід опанувати всі премудрості крадіжки грошей без порушення чинного законодавства.

Джорджіо ні про що не запитував: батькові слова були королівським едиктом, а не запрошенням до дискусії. На знак послуху він кивнув головою. Відтак дон звернувся до небожа, Джозефа, «Піппі», Де Лени. Дон любив Піппі не менше за власних синів, бо він був не тільки кревняк – син його небіжчиці-сестри – а й здібний генерал, що переміг лютих Сантадіо.

– Ти переберешся у Вегас і житимеш там постійно, – сказав він. – Наглядатимеш за нашим інтересом у готелі «Ксанаду». Тепер, коли наша «родина» усувається від операцій, тут роботи поменшає. Одначе для «родини» ти й надалі залишаєшся «молотом». – Дон помітив, що Піппі нітрохи не зрадів, отже, слід обґрунтувати свої мотиви. – Твоя дружина, Наліна, не може жити в атмосфері «родини», не може жити й у Бронкському анклаві. Надто вже відрізняється від усіх. З нею ніхто не змириться. Тобі слід будувати своє життя поодаль від нас. – Усе те було правда, але дон мав на увазі інше. Піппі був відомий як герой, генерал «родини» Клерікуціо, а якщо він і далі буде «мером» Бронкського анклаву, то стане надто могутнім для донових синів, коли самого дона вже не буде серед живих... – Ти будеш моїм брульйоне на Заході, – сказав він Піппі. – Забагатієш. Але там доведеться виконувати важливу роботу.

Отже, дон доручив Піппі служити «родині» в Лас-Вегасі. Далі він обернувся до наймолодшого сина, двадцятидворічного Вінсента. З дітей він удався найнижчий на зріст, але був кремезний, наче кам’яна брила, виріс неговірким і м’якосердим. Ще на колінах у мами він вивчив усі класичні італійські страви і гіркими сльозами оплакував передчасну матусину смерть. Дон усміхнувся до нього.

– Я саме думаю, яку долю тобі обрати, – сказав він, – і хочу наставити тебе на шлях істини. Ти відкриєш найшикарніший у Нью-Йорку ресторан. Грошей не шкодуй. Я хочу, щоб ти утер носа французам і показав, що таке справжня кухня. – Піппі й решта синів засміялись, навіть Вінсент заусміхався. Дон усміхнувся йому у відповідь, – Ти на рік поїдеш до найкращої кулінарної школи в Європі.

Вінсент, хоча й улещений, буркнув:

– І чого мене там навчать?

Погляд дона посуворішав.

– Твої тістечка могли б бути смачніші, – дорікнув він. – Та головне твоє завдання – вивчити фінансовий бік керування таким закладом. Хто знає, може, колись ти будеш власником цілої мережі ресторанів. Гроші тобі дасть Джорджіо.

Насамкінець дон обернувся до середульшого Петі, найпривітнішого з синів. У свої двадцять шість років Петі був милим хлопчиськом, але дон знав, що цей його син успадкував усі риси сицилійських Клерікуціо.

– Петі, – заговорив дон, – тепер, коли Піппі на Заході, ти будеш мером Бронкського анклаву. Ти постачатимеш «родині» всіх солдатів. Крім того, я купив тобі будівельну компанію. І то величеньку. Ремонтуватимеш у Нью-Йорку хмарочоси, будуватимеш казарми для державної поліції, брукуватимеш міські вулиці. Цей бізнес стабільний, та я сподіваюсь, що ти його зробиш великим. Твої солдати матимуть легальну роботу, а ти зароблятимеш чималі гроші. Попервах підеш у науку до теперішнього власника фірми. Однак пам’ятай, що головне твоє завдання – вербувати «родині» солдатів і командувати ними.

Дон знову обернувся до Джорджіо.

– Джорджіо, ти будеш моїм наступником. Відтепер ти з Війні не братимеш участі в тій необхідній частині «родинної» роботи, де пахне небезпекою, хіба що аж украй припече. Нам слід дивитись уперед. Ваші діти, сини мої, а також маленькі Данте і Кроччіфіксіо повинні вирости в іншому світі. Ми багаті, нам уже не треба ризикувати власним життям, щоб заробити на хліб насущний. Відтепер наша «родина» тільки надаватиме фінансові консультації решті «родин». Ми забезпечимо їм політичну підтримку, будемо посередниками в усіх їхніх чварах. А для цього слід мати на руках козирі. Нам потрібна армія. Ми захищатимемо їхні гроші, а за це вони нам дозволять змочувати дзьоба. – Він помовчав. – Років через двадцять-тридцять ми всі розчинимось у законному світі і будемо тішитись власним багатством без остраху. Тим двом немовлятам, яких ми сьогодні хрестимо, вже ніколи не доведеться коїти наші гріхи і йти на наш ризик.

– Навіщо ж тоді зберігати Бронкський анклав? – спитав Джорджіо.

– Колись, сподіваюся, ми станемо святими, – відповів дон, – але тільки не великомучениками.

Десь через годину дон Клерікуціо стояв на балконі кам’яниці й спостерігав святкування.

Розлогий моріжок, заставлений столиками для пікніків під кронами схожих на крила зелених парасоль, заповнили дві сотні гостей, багато з них – солдати Бронкського анклаву. Хрестини звичайно були нагодою повеселитись, але тут панувала стриманість.

Перемога над Сантадіо дорого обійшлася Клерікуціо. Дон утратив свого найкоханішого сина Сільвіо. Його донька Роза-Марія втратила чоловіка.

Тепер він дивився на купки людей, що юрмились довкруг кількох довгих столів, заставлених кришталевими карафками з темно-червоним вином, сяйливими білими супницями, щонайрізноманітніше приготованим спагеті, дерев’яними тацями з гірками нарізаних м’ясив і сиру, хрусткими свіжовипеченими булочками всіх форм і розмірів. Дон піддався заспокійливій м’якій музиці невеличкого оркестру, що грав на задньому плані.

В самому центрі розставлених колом столиків дон бачив дві дитячі коляски під голубими ковдрочками. Що за відважні немовлятка лежать у цих колясках! Навіть не кліпнули, коли на них упали краплі свяченої води. Поруч стояли дві мами – Роза-Марія та Наліна Де Лена, дружина Піппі. Йому було видно два дитячі личенька, ще такі невинні й не торкнуті дійсністю – Данте Клерікуціо і Кроччіфіксіо Де Лени. Саме дон відповідає за те, щоб цим дітям ніколи не довелося страждати, заробляючи на прожиток. Якщо в нього все вигорить, вони увіллються в порядне людське суспільство. Дивно, подумав дон, серед усього гурту нема жодного чоловіка, що бодай підійшов би до немовлят.

Дон бачив Вінсента із, як завжди, суворим, неначе витесаним з граніту обличчям, що частував дітей гарячими сардельками з візка, власноруч змайстрованого для свята. Візок був такий самий, як і на вулицях Нью-Йорка, хіба що більший, парасолька над ним яскравіша, а сардельки – смачніші. Вінсент надягнув чистенький білий фартух, до сардельок подавав квашену капусту, гірчицю, червону цибульку і гостру підливу. Попри похмуру зовнішність, Вінсент був найлагідніший серед донових синів.

На корті для гри в боччі – італійські кеглі – дон побачив, як Петі грав з Піппі Де Леною, Вірджініо Баллаццо та Альфредом Ґроневельтом. Петі був пустотливий від природи, не знав ніякого стриму, а дон такого не схвалював, таку поведінку він уважав за небезпечну. Ось і тепер Петі своїми витівками збивав гру – від його першого удару куля розлетілася в друзки.

Вірджініо Баллаццо служив у дона розпорядником, правив за своєрідного адміністратора в «родині» Клерікуціо. Жвавий і рухливий, він удав, ніби погнався за Петі, а той удав, начебто втікає. Донові впала в око іронічність цієї сценки. Він знав, що його син Петі – природжений убивця, а грайливий Баллаццо мав певну, цілком заслужену репутацію.