Письменництво — самітницька робота, однак жоден письменник насправді не працює сам. Мені пощастило мати підтримку й допомогу Лінди Мерроу та Джини Сентрелло в «Баллантайн букс», Меґ Ралі, Джейн Беркі, Дона Клірі та надзвичайної команди в агенції Джейн Ротросен, Селіни Волкер з «Трансворлд» та, — що найважливіше, — мого чоловіка Джейкоба. Моя найщиріша вам вдячність!

Хлопець знову спостерігав за нею.

Чотирнадцятирічна Еліс Роуз спробувала зосередитися на екзаменаційних питаннях, що лежали перед нею, але в голові в неї була зовсім не англійська: там був Елайджа. Вона відчувала його погляд, наче промінь на обличчі, відчувала його жар на щоці і знала, що шаріється.

Наступне питання розмазалося під час копіювання, і їй довелося зіщулитися, щоб розібрати слова.

Еліс пожувала олівець, намагаючись згадати відповідь. Але вона не могла думати, поки за сусідньою партою сидів він, так близько, що можна було вдихнути його запах — хвойне мило та деревний дим. Багато запахів. Діккенс, Діккенс, та кого обходить той Чарлз Діккенс, і його Ніколас Ніклбі, і нудна англійська, коли на неї дивиться шикарний Елайджа Ленк? Боже, він такий красень — чорне волосся, сині очі. Очі Тоні Кертіса. Коли вона вперше побачила Елайджу, саме так і подумала: він страшенно схожий на Тоні Кертіса, вродливе обличчя якого сяє зі сторінок її улюблених журналів «Сучасний екран» та «Фотоплей».

Дівчина нахилила голову, волосся впало їй на обличчя, і вона крадькома кинула погляд крізь цю біляву завісу. Серце тьохнуло, коли вона збагнула, що це правда — він справді дивиться на неї, і не зневажливо, як інші хлопці в школі — ті злі хлопці, які змушують її почуватися недоумкуватою тюхтійкою. Їхній глузливий шепіт завжди десь поза її слухом, надто вже тихий, щоб вона могла розібрати слова. Еліс знала, що вони перешіптуються про неї, бо й дивилися тоді просто на неї. Ці ж хлопці приліпили до її шафки картинку з коровою і нав’язливо мукали, якщо вона випадково торкалась одного з них, ідучи коридором. Однак Елайджа — він дивився на неї зовсім інакше. Палкими очима. Очима кінозірки.

Еліс повільно підняла голову й подивилася на нього: цього разу без захисту серпанку з волосся, визнаючи його погляд.Елайджа вже дописав екзаменаційну роботу, перегорнув її текстом униз, відклав олівець. Усю увагу він зосередив на ній, і дівчина ледве дихала, зачарована його поглядом.

Вона підняла руку до шиї, до верхнього ґудзика блузки. Пальці лишили на шкірі гарячий слід. Еліс подумала про те, як Тоні Кертіс дивився на Лану Тернер — від такого погляду в будь-якої дівчини заплітався язик і підгиналися коліна. За ним неодмінно мав іти поцілунок. Зображення на екрані завжди розмивається саме в цю мить. Для чого це робиться? Чому нечітким стає саме те, що найбільше хочеться побачити…

— Клас, час вийшов! Здавайте роботи, будь ласка.

Еліс знову повернулася до своєї парти, до нечітко надрукованого бланку екзаменаційної роботи, половина питань на якому лишилися без відповіді. О ні. Куди подівся час? Вона ж знає відповіді. Їй треба ще кілька хвилин…

— Еліс. Еліс!

Дівчина підняла очі й побачила простягнуту руку місіс Мерівезер.

— Ти мене не почула? Час здавати роботи.

— Але я…

— Жодних вибачень. Почни вже слухати, Еліс.

Учителька схопила її екзаменаційний листок і рушила далі поміж партами. Хоча Еліс і ледве чула шепіт дівчат за спиною, та знала, що пліткують вони про неї. Розвернулася й побачила їхні схилені голови, прикриті долонями роти, здавлене хихотіння. «Еліс уміє читати по губах, не показуй, що ми говоримо про неї».

Дехто з хлопців теж реготав, тицяючи в неї пальцями. З чого тут сміятися?

Еліс опустила очі й, на свій жах, побачила, що верхній ґудзик блузки відвалився, широко розчахнувши комір.

Продзвенів дзвінок, оголошуючи кінець занять.

Еліс підхопила свою шкільну сумку, притиснула її до грудей і вибігла з класу. Вона не наважувалася ні на кого подивитися, йшла не зупиняючись, схиливши голову, відчуваючи, як до горла підступають ридання. Рвонулася до вбиральні й замкнулась у кабінці. Заходили інші дівчата, сміялися, чепурилися перед дзеркалами, а Еліс ховалася за зачиненими дверима. Вона відчувала різні запахи їхніх парфумів, відчувала рух повітря щоразу, як відчинялися двері. Ці золоті дівчата, у новеньких светрах і кардиганах до пари… Вони ніколи не губили ґудзиків, не приходили до школи в заношених спідницях і черевиках із картонними підошвами.