З кількох різних поглядів я відповідальний за те, що ви читатимете далі. Автор цієї книжки, мій друг Бредлі Пірсон, дозволив мені попіклуватися про її появу. Отже, у скромно-механічному розумінні ці сторінки побачили світ завдяки моїй агенції. Я також той «любий друг» (і таке інше), згадки про якого час від часу з’являються в тексті. А втім, я не належу до дійових осіб драми, про яку розповідає Пірсон. Моя дружба з Бредлі Пірсоном розпочалася значно пізніше, ніж відбулися описувані тут події. Це були часи страждань, коли ми обидва потребували і, на щастя, знайшли один в одному благословенного друга. З упевненістю можу сказати, що, якби не моя прихильність і заохочення, якими я завжди підтримував Бредлі, ця історія, імовірно, так і залишилася б нерозказаною. Ті, хто викрикують правду в обличчя байдужому світові, занадто часто стомлюються, падають знесилені чи сумніваються в ясності власного розуму. Без моєї допомоги з Бредлі Пірсоном теж могло так статися. Йому потрібен був хтось, хто повірив би йому, та хтось, хто повірив би в нього. Так потрібної миті він знайшов мене, своє alter ego.

Текст, який ви прочитаєте нижче, і за формою, і за змістом — історія кохання. Я маю на увазі, не лише поверхнево, а й глибоко всередині. Історія творчої боротьби людини, пошуки мудрості та правди — це історія кохання. Оповідь, яка чекає на вас далі, часом двозначна й напускає туману. Людські пошуки й боротьба завжди суперечливі та тримаються прихованих шляхів. Ті, хто живе в такому темному світлі, зрозуміють мене. І все ж: що може бути простішим і чарівнішим за історію кохання? Мистецтво надавати жахливим речам чарівності — це, можливо, благословення, а можливо, прокляття. Мистецтво — це доля. Воно стало долею для Бредлі Пірсона. І в зовсім іншому розумінні — моєю теж.

Моє редакторське завдання було простим. Імовірно, правильніше було б, якби я називав себе — ким? Якимось імпресаріо? Клоуном чи Арлекіном, який маршує перед театральною завісою, а потім урочисто розсуває її? Я залишив собі останнє слово, заключне судження, підсумок. І все ж краще я буду блазнем Бредлі, ніж його суддею. Цілком можливо, що в якомусь сенсі — я і той, і той. Чому з’явилася ця історія (теж з декількох різних поглядів), ви зрозумієте, читаючи її. Але, зрештою, тут немає жодної загадки. Кожен митець нещасний у коханні. А ті, кому не пощастило в коханні, хочуть розповісти свої історії.

Хоча від тих подій, про які тут ідеться, минуло вже кілька років, я скористаюсь запозиченим сучасним способом оповіді, коли ми свідомо рухатимемося, мов світло, від однієї миті теперішнього до іншої, пам’ятаючи про минуле й не знаючи про майбутнє. Таким чином, я втілюся в собі колишньому та — як і завжди, коли оповідаєш історії, — вестиму мову про той час, час, який багато чим відрізняється від сьогодення. Тож я, до прикладу, казатиму: «Мені п’ятдесят вісім років», — як мені було тоді. І я судитиму про людей неточно, можливо, навіть несправедливо, як чинив тоді, а не у світлі пізнішої майбутньої мудрості. Проте мудрість — сподіваюся, що я недарма її так називаю, — з’являтиметься на цих сторінках. Якоюсь мірою вона буде (ба навіть муситиме) освітлювати їх. Витвір мистецтва вартує стільки ж, скільки його творець. Він не може бути кращим, не може бути гіршим. Чесноти мають свої таємні назви: вони й самі — важкодоступні таємниці. Усе, що чогось варте, — втаємничене. Я не намагатимусь описати чи дати наймення всьому тому, чого навчився, живучи простим суворим життям, як мені довелося останнім часом. Сподіваюся, що тепер я мудріший і милосердніший, ніж був колись, — принаймні тепер я щасливіший — і що, падаючи на дурня, промені мудрості освітлять не лише його безумство, а й суворий образ істини. Я вже прохопився, що вважаю цей «репортаж» витвором мистецтва. Але я не маю на увазі, що він витвір уяви. Будь-яке мистецтво має справу з абсурдом і намагається досягти простоти. Справжнє мистецтво виголошує правду, воно саме і є правда, імовірно, єдина можлива правда. У рядках, які ви читатимете далі, я намагався бути по-мудрому майстерним і майстерно мудрим та розповідати правду так, як я її розумію, — не лише про поверхневі та «бентежні» аспекти цієї драми, а й про те, що ховається глибше.

Мені відомо, що часом люди мають про себе абсолютно хибне уявлення. По-справжньому вони заявляють про себе довгою низкою вчинків, а не коротким переказом самотеорій. Це саме найвищою мірою стосується й митця, який оголюється у своїй творчості, проте уявляє, що ховається в ній. У цій розповіді я теж такий, занадто розчахнутий, але, на жаль, мої нікчемні інстинкти досі прагнуть заховатися, хай навіть це й суперечить законам мого ремесла. Тепер, написавши цей застережливий абзац, я можу спробувати в загальних рисах описати себе. Розповідати я буду, як уже пояснював, від імені самого себе, яким я був кілька років тому, — часто безславного «героя» подальшої оповіді. Мені п’ятдесят вісім років. Я письменник. «Письменник» — дійсно найпростіша й найточніша моя характеристика. З того, що я ще й психолог, філософ-самоук, дослідник людських стосунків, випливає те, яким я є, бо з усіх цих дрібниць складається той тип письменника, що його я унаочнюю. Я завжди перебував у пошуках. І мої пошуки перетворилися на спробу розповісти правду, про яку я щойно згадував. Мені вдалося, сподіваюся й вірю, зберегти свій дар незаплямованим. Окрім іншого, це означає, що я ніколи не був успішним письменником. Я ніколи не намагався догодити комусь, поступившись правдою. Я знав тривалі болісні періоди життя без змоги самовираження. Наймогутніший і найсвятіший наказ для митця: чекай! Мистецтво має своїх власних мучеників, і серед них не останнє місце посідають ті, хто зберігає мовчання. Вони, не побоюся цих слів, святі мистецтва, які радше мовчки чекатимуть усе життя, ніж спаплюжать незайманість аркуша паперу чимось ненайдоречнішим і ненайчарівнішим, чимось меншим, якщо можна так висловитися, за правду.

Добре відомо, що я мало публікувався. Я кажу «добре відомо», покладаючись на свою репутацію в широкого загалу, на яку заслужив завдяки своїм пригодам у далеких від мистецтва галузях. Моє ім’я стало відомим, але, на превеликий жаль, не завдяки письменництву. Як письменник я досягнув і, поза сумнівом, досягну надзвичайно мало. Імовірно, це парадокс усього мого життя, і саме над його абсурдністю я невпинно розмірковую: драматична історія, що чекає на вас попереду і що так не схожа на решту моїх творів, цілком може виявитися моїм єдиним «бестселером». У ній, безсумнівно, є кричущі елементи драми, «надзвичайні» події, які так подобаються простим людям. Через неї мені навіть довелося здобути власну порцію слави від перебування на «першій шпальті газет». Так псуються витвори мистецтва і так само псуються цілі людські життя, поки ми кліпаємо й хутко женемося вперед. Я часто помічав, що в мене з’являлися сюжети історій, але, поки я детально обмірковував їх, вони втрачали свою цінність, наче я вже «впорався з ними»: не через те, що сюжети були погані, а через те, що вони вже належали до минулого й більше мене не цікавили.

Я не намагатимусь описувати тут свої опубліковані твори. У контексті того, про що я вже згадував вище, про них чимало говорили, але боюся, що їх не читали. У двадцять п’ять я видав один скороспілий роман. І ще один роман, чи пак квазіроман, — коли мені було сорок. Також я опублікував невеличку збірку «текстів» чи «нарисів», яку сам не назвав би філософською працею (можливо, Pensées^[1]). Мені не було відведено вдосталь часу, щоб стати філософом, і я лише почасти жалкую про це. Лише перекази й магія не губляться в часі. Мабуть, не гірше за філософію мистецтво вчить нас того, наскільки крихітне наше розуміння. Творчість завжди вкрита серпанком зневіри, і це, я переконаний, відомо кожному митцеві. У мистецтві, як і в моралі, ми не помічаємо видатних речей, кліпнувши в найважливішу мить. А коли відбувається ця «найважливіша мить»? Велич у тому, щоб упізнати її та спромогтися втримати, розтягнути. Але для більшості з нас простір між «мрію, що настане час» і «занадто пізно, усьому край» занадто крихітний, щоб у нього можна було прослизнути. Тож ми весь час щось утрачаємо, невиразно сподіваючись, що нам завжди буде надано можливість спробувати ще раз. Мої власні думки швидко втрачали новизну. Деякі з них я руйнував, передчасно взявшись за них, а інші — через те що вони безперервно крутилися в голові й помирали, навіть не народившись. За одну-єдину мить ідеї перетворювалися з туманних, не промовлених уголос мрій на застарілі історії, які вже нічого не врятує. Цілі романи існували в самих лише назвах. Можливо, комусь здасться, що три тоненькі книжечки, які з’явилися серед цієї розрухи, — недостатнє підґрунтя, щоб називати себе священним титулом «письменник». Але насправді (так і хочеться додати «звісно ж») моя віра в себе в цьому плані, моє відчуття абсолютної приреченості долі, навіть фатальності ніколи не слабшали та не коливалися. Я «чекав» не завжди терпляче, але принаймні в останні кілька років моя переконаність посилювалася. Відчував, що за серпанком майбутнього ховаються видатні звершення. І хай засміється лише той, хто теж чекав так довго. А якщо виявиться, що ця невеличка замальовка і є моя доля, вінець усіх моїх сподівань, чи не почуватимусь я ошуканим? Звісно ж, ні, бо проти цієї темряви людина безсила. Жоден із нас не має права турбувати божественну силу. Усе, на що ми здатні, — це чекати, чекати і знову чекати. Примітивним мотивом цього починання стала потреба розповісти правду про те, що весь час фальсифікувалося та спотворювалося; а ще розповісти про диво, яке досі залишалося таємницею. А що я митець, ця оповідь перетворилася на витвір мистецтва. І нехай він виявиться гідним тих глибинних причин, через які з’явився на світ.

Мені варто трохи детальніше розповісти про себе. Батьки мої тримали крамничку. Це важливо, хоча й не так, як думає Френсіс Марло, і точно не через те, що він собі гадає. Я згадав Френсіса першим із моїх «персонажів» не тому, що він найважливіший: він узагалі неважливий і не надто пов’язаний із перебігом описуваних подій. Боюся, у цій історії він так само другорядний помічник, як і в житті. Бідолаха Френсіс ніколи не стане героєм хоча б чогось. З нього вийде ідеальне п’яте колесо до будь-якого возу. Але я роблю його талісманом своєї оповіді частково тому, що суто механічно саме з нього все почалося, і якби одного дня він не… і так далі, то я б ніколи… і так далі. Ось вам черговий парадокс. Людині варто постійно розмірковувати про абсурдність випадковості, це навіть повчальніше за роздуми про смерть. Частково я надаю Френсісові особливе місце, через те що з усіх головних героїв цієї драми лише він не вважає мене брехуном. Я дякую вам, Френсісе Марло, якщо ви досі живий і вам випала нагода прочитати ці рядки. Пізніше знайшлася ще одна людина, яка повірила в мене, і це означало безмежно більше. Але тоді ви були єдиним, хто бачив і розумів. З іншого боку вічності, яка минула від часів тієї трагедії, я вітаю вас, Френсісе.

Отже, мої батьки тримали крамничку з канцтоварами в Кройдоні. Там щодня продавали газети й журнали, папір для записів і жахливі «подарунки». Ми з моєю сестрою Прісциллою жили в тій крамничці. Тобто не те щоб по-справжньому їли там і спали, хоча дійсно частенько пили чай і в мене збереглися «спогади» про те, як я дрімав під прилавком. Крамниця була домом і міфічним маєтком нашого дитинства. Деяким дітям пощастило: у ранні роки життя в них були двір, краєвид, якесь «місце проживання». У нас була крамниця: її шафки, її полиці, її аромати, її нескінченні порожні картонні коробки, навіть її особливий бруд. Це був убогий, неприбутковий магазинчик. Наші батьки були вбогі, неуспішні люди. Вони обоє померли, коли мені було трохи за тридцять, — спочатку батько, а невдовзі по ньому й мама. Вони дожили до дня, коли побачили виданою мою першу книжку, і пишалися мною. Мама дратувала мене, я соромився її, але любив. (Помовчте, Френсісе Марло.) А от свого батька я не зносив. Чи, можливо, я просто забув, що колись був до нього прихильним. Люди забувають любов, і ви зрозумієте, як швидко я дійшов цієї думки.

Утім, досить про крамничку. Вона досі сниться мені принаймні раз на тиждень. Якось я розповів про це Френсісові Марло, і йому це здалося значущим. Але Френсіс — один із тих напівосвічених теоретиків, які так бояться зазирнути в обличчя унікальної історії людини й надають перевагу будь-яким загальновідомим, заяложеним «символічним» тлумаченням. Френсіс хотів «розтлумачити» мене. У короткі миті моєї слави інші, значно розумніші люди теж намагалися вдатися до цього. Але будь-яка людська особистість «нескінченно» складніша за такі тлумачення. Вживаючи слово «нескінченно» (чи краще сказати «майже нескінченно»? На жаль, я не філософ), я маю на увазі не лише більшу кількість подробиць, але й більше різноманіття природи цих подробиць, більше різноманіття природи зв’язків між ними, ніж можуть собі уявити ті, хто намагається все спростити. З таким самим успіхом можна намагатися «розтлумачити» творчість Мікеланджело на клаптику міліметрового паперу. Лише мистецтво може пояснити, а пояснити суть мистецтва неможливо. Людство і мистецтво створені одне для одного, і там, де обривається цей зв’язок, уривається людське життя. Лише за цю аналогію ми можемо вхопитися, лише в цьому дзеркалі видніє чистісінький образ. Звісно ж, ми володіємо «несвідомим», і моя книжка частково розповідає про це, але не існує детальних мап цього загубленого континенту. Принаймні «наукових» мап.

Моє життя не було сповненим подій — до описуваної тут драми, яка й стала його знаменною кульмінацією. Дехто навіть міг би назвати його нудним. І дійсно, якщо можна використати таке чарівне й пікантне слово в майже беземоційному контексті, моє життя було піднесено нудним, велично нудним. Я був одруженим, а потім перестав таким бути, як розповім пізніше. Дітей не маю. Страждаю від періодичних проблем зі шлунком і від безсоння. Зазвичай я живу сам. До моєї дружини й після неї в моєму житті було кілька жінок, про яких я тут не згадуватиму, бо вони неважливі й не стосуються справи. Часом я уявляв себе літнім донжуаном, але більшість моїх походеньок були лише вигадками. Кілька останніх років, коли було вже запізно починати, я шкодував, що не вів щоденників. Наша властивість забувати геть усе безмежна. А щоденник майже безсумнівно став би цінним пам’ятником мені. Я нерідко доходив думки, що «Щоденник Спокусника», гарненько приправлений метафізичними роздумами, був би для мене ідеальним літературним жанром. Але ці роки минули й забулися. Більше жодного слова про тих жінок. Загалом я був бадьорий самітник, але не відлюдник, часом сумний, інколи зажурений. (Бадьорість і зажуреність не суперечать одна одній.) У мене ніколи не було близьких друзів. (Не можу навіть уявити, як можна «дружити» з жінкою.) А втім, ця книжка — історія однієї «близької дружби». Я заприязнився з кількома добрими, але не близькими (можете називати їх товаришами) колегами. Я не розповідатиму про ті роки «в бюро» так само, як і про тих друзів: не через невдячність, а частково з естетичних причин, бо в цій історії вони не фігурували, і почасти через делікатність, тому що вони, можливо, більше не хочуть, щоб їхнє ім’я згадувалося поряд із моїм. З усіх тих давніх «товаришів» я згадаю лише Гартборна, бо він здається типовим мешканцем тривалих років моєї нудьги й може допомогти скласти враження про решту; до того ж він помилково, але зі щирими, дружніми намірами вплинув на мою долю. Мушу пояснити, що «в бюро» означає «в бюро податкового відомства», де майже всі роки мого офіційного трудового життя я пропрацював податковим інспектором.

Я, однак, не намагаюся описувати себе як «збирача податків». Не зовсім розумію чому, але професія «збирача податків», так само як професія «дантиста», викликає в людей сміх. Але сміх цей, гадаю, радше зніяковілий. І збирач податків, і дантист — лише наочні образи прихованих жахів людського життя: вони нагадують, що ми мусимо платити за свої задоволення (навіть якщо ця ціна нищівна), що всі ресурси нам позичили тимчасово, а не подарували, що наші найнезамінніші дари гниють, ще тільки зростаючи. Навіть у найпрямішому сенсі — що змушує людину страждати більше за податок на прибуток чи зубний біль? Поза сумнівами, саме це стало підґрунтям того приховано-захисного ворожого глузування, з яким тебе зустрічають люди, дізнавшись, що ти належиш до однієї з цих професій. Однак я завжди вважав, що лише дурні на кшталт Френсіса Марло гадають, що всі збирачі податків — приховані садисти. Не можу уявити нікого, хто мав би менше садистських нахилів, ніж я сам. Я спокійний аж до сором’язливості. Але сталося так, що моє сумирне й поважне заняття згодом використали проти мене.

Незадовго до того, як розпочалася історія — а я вже недовго відкладатиму її початок, — я вийшов на пенсію (трохи раніше, ніж це заведено), звільнившись із податкового відомства. Податковим інспектором я працював через потребу якось заробляти собі на життя і знав, що з письменництва жити неможливо. І коли нарешті заощадив достатньо коштів, щоб отримувати скромний щорічний дохід, одразу вийшов на пенсію. Як уже згадувалося, донедавна я жив без трагедій, але з незмінною метою. Я тяжко гарував і чекав на свободу, коли зможу весь свій час присвятити письменництву. З іншого боку, мені вдавалося потроху писати (не страждаючи більше, ніж зазвичай) навіть у роки рабства, тому я не схильний, на відміну від деяких незадоволених перодряпів, звинувачувати у своїй непродуктивності брак часу. Загалом я був щасливчик. І навіть тепер так вважаю. Можливо, тепер навіть більше, ніж будь-коли.

Потрясіння від звільнення виявилося сильнішим, ніж я гадав. Гартборн попереджав мене, що так і буде, але я не йняв йому віри. Напевно, я значно більше був людиною звички, ніж вважав. А можливо, річ утім, що я з тупістю, яку насилу можна пробачити, вірив, наче разом зі свободою спаде натхнення, і зовсім не очікував, що мій дар покине мене. Раніше я весь час працював. Насправді — весь час писав і весь час знищував написане. Не скажу, скільки сторінок я знищив, але їхня кількість величезна. Я пишався цим і засмучувався. Часом почувався так, наче опинився у (яка жахлива фраза) безвиході. Але я ніколи не втрачав надії сягнути високої майстерності. Лише надія, віра й непохитна відданість змушували мене повільно рухатися вперед, дозрівати й жити наодинці зі своїми емоціями. Принаймні я знав, що завжди зможу щось написати.

Утім, коли я покинув своє податкове відомство та міг щоранку сидіти вдома за столом і думати про будь-що, про що мені заманеться, виявилося, що думок немає взагалі. Але з найзапеклішою смиренністю я пережив навіть це. Я чекав. Намагався розробити для себе звичну рутину: монотонність, що стане джерелом для чогось значущого. Я чекав, я слухав. Я жив, як скоро поясню детальніше, у галасливій частині Лондона, у вбогому районі, який колись вважали пристойним. Гадаю, разом із моїм районом я теж здійснив своє паломництво подалі від пристойності. Раніше мене ніколи не дратував гамір, а тоді став дратувати. Уперше в житті я шалено прагнув тиші.

Звичайно, можна в’їдливо пожартувати, що в якомусь сенсі я завжди був прихильник тиші. Арнольд Баффін колись, сміючись, повідомив мені щось подібне й боляче мене образив. Три короткі книжечки за сорок років безперервних літературних зусиль навряд чи можна назвати балакучістю. Якщо я й справді розумівся на цінностях, то точно знав, як іноді важливо до певного моменту тримати язика за зубами, навіть якщо це загрожує життям без єдиного слова. Писати наче одружуватися. На це в жодному разі не можна наважуватися, поки сам не здивуєшся своєму щастю. Хоч як верти, я завжди ненавидів невпинний словесний пронос. Усупереч модній думці, негативне завжди сильніше за позитивне та його творця. Однак тоді я потребував справжньої тиші.

Тож я вирішив поїхати з Лондона на деякий час й одразу відчув близькість до своїх захованих скарбів. Отже, вирішив я, упевненість повернулася, і відчув ту приховану силу, яка причаїлася всередині, саме вона є справжньою благодаттю митців. Я надумав винайняти на літо котедж на березі моря. За ціле життя я ніколи не мав удосталь моря. Ніколи не жив біля нього в самотній місцині, де навколо лише шурхіт хвиль — навіть не звук, а, власне, бурмотіння тиші. А що про це вже зайшла мова, мушу також розповісти про одну не дуже розважливу ідею, яку плекав уже досить довго: я чомусь був переконаний, що, перш ніж стати видатним письменником, мушу пережити якесь «велике випробування». Дарма я на нього сподівався. Навіть Світовій війні (я ніколи не вдягав військової форми) не вдалося порушити мій життєвий спокій. Кожен день був нудний і безмовний. Ця абсолютна тиша й шляхетна сором’язливість, про яку я вже казав, заволоділи мною настільки, що спроба провести літо за межами Лондона — хай навіть на мить — здавалася мені подвигом. Зрозуміло, що для такого консервативного, нервового чоловіка, як я, пуританина й раба власних звичок, цей від’їзд зі зрозумілих причин був цілою пригодою, безстрашним і непередбачуваним кроком. А може, я інтуїтивно відчував, які жахливі події чекають, коли нарешті зможуть утілитися в життя, і тремтять від нетерплячки, заклякнувши за завісою майбутнього. В око (яке опікувалося пошуками) мені впало одне оголошення: котедж на березі моря за помірковану платню. Під назвою «Патара». Я домовився про все потрібне й уже збирався їхати, коли Френсіс Марло, наче посланець долі, постукав у мої двері. Урешті-решт я таки дістався до «Патари», але те, що там сталося, не мало нічого спільного з моїми передчуттями.

Перечитуючи цю передмову, я переконуюсь, що вона зображує мене блідо. Мабуть, передати словами щось величне може тільки геній. Хоча я творча особистість, мене точніше буде вважати пуританином, а не естетом. Я знаю, що людське життя жахливе. Знаю, що воно анітрохи не схоже на мистецтво. Я не визнаю ніякої віри, окрім власного життєвого покликання. Традиційні релігії схожі на сни, де за крок від поверхні завжди ховається страшний і моторошний світ. Кожну людину, навіть найвизначнішу, з легкістю можна знищити, ще нікому не вдавалося врятуватися. Будь-яка теорія, що заперечує це, бреше. Я не маю жодної теорії. Справжня політика — це висушування сліз і нескінченна боротьба за свободу. Без свободи немає ані правди, ані мистецтва. Я схиляю голову перед видатними митцями й людьми, які здатні сказати тиранові «ні».

Залишилося лише написати присвяту. Я присвячую цю книжку тому, для кого написав її та чиє ім’я не можу тут назвати. Від щирого серця, аби «засвідчить шану, а не власний хист»^[2], я присвячую цей твір, на який ви надихнули мене і який завдяки вам з’явився на світ, вам, моєму найдорожчому другові, моєму поплічникові й учителю; і масштаб моєї вдячності зможете оцінити лише ви. Я знаю, що ви пробачите цій книжці багато її недоліків так само милосердно, як не помічали численних вад її автора.