Лі Бардуґо
КОРОЛЬ ШРАМІВ

Морґан Фахей – генералові у воєнні часи, порадниці в мирні, найдорожчій подружці та (здебільшого) великодушній королеві
Потопельник
Діма раніше за інших почув, як гупнули двері стайні. Кухня в невеличкому фермерському будиночку кипіла, як горщик на плиті: вікна щільно зачинили, остерігаючись бурі, повітря всередині було тепле й вологе. Стіни деренчали від клекітливого галасу Діминих братів, які базікали, перериваючи один одного, поки мама мугикала й тупала ногою в такт незнайомій хлопцеві пісні. Жінка туго напнула на колінах розірваний рукав татової сорочки, і голка дзьобала тканину з непевним ритмом голодного горобця, а пасмо вовняної пряжі звивалося між пальцями, схоже на витонченого хробака.
Діма був наймолодший з-поміж шістьох хлопців – пізня дитина, народжена багато років по тому, як лікар, котрий щоліта з’являвся в їхньому селі, сказав жінці, що вона більше не матиме дітей. «Несподіване благословення», – казала мама, притискаючи Діму й метушливо піклуючись про нього, коли решта бралася до важкої поденної роботи. «Небажана голодна пелька», – пхикав його старший брат – Пьотр.
Позаяк Діма був такий маленький, він залишався осторонь від братерських жартів, про нього забували під час галасливих домашніх суперечок; і саме через це того осіннього вечора, стоячи біля мийки й намилюючи останні горщики, які брати навмисно залишили йому, тільки хлопчик почув беззаперечне «гуп» дверей у стайні. Діма заходився ретельніше шкрябати, заповзявшись закінчити роботу й улягтися, перш ніж комусь спаде на думку відправити його в темряву. Він чув, як їхня собака Молнія скавчить на ґанку перед кухнею, випрошуючи недоїдки та благаючи пустити її поспати в теплí, поки надворі люто завиватиме вітер.
Гілки шмагали віконні шибки. Мама підвела голову, похмурі зморшки навколо рота поглибшали. Жінка розгнівано глипнула, немов могла покарати вітер, відправивши його спати без вечері.
– Зима настає дедалі раніше й затримується надовго.
– Гм-м-м, – озвався тато, – точнісінько, як твоя матір.
Мама легенько кóпнула його черевиком.
Того вечора вона залишила в запічку скляночку з квасом – подарунок домовикам, котрі охороняли ферму і спали в теплі за старою металевою грубкою. Принаймні мама так казала. Тато лише закочував очі й жалівся, що вона марнує добрий квас.
Діма знав, що, коли всі вкладуться спати, Пьотр вижлуктає його й закусить скибочкою медівника, який мама загорнула в шмату.
– Тебе переслідуватиме бабчин привид, – іноді попереджав його Діма.
Але Пьотр лише витирав рукавом підборіддя й казав:
– Привидів не існує, дурню малий. Бабу Галину зжерли на обід хробаки на цвинтарі, і з тобою буде те саме, якщо не стулиш пельку.
А тепер Пьотр нахилився і дав Дімі добрячого штурхана. Малий часто розмірковував, чи не робить брат, бува, якихось особливих вправ, щоб лікті ставали гострішими.
– Чув? – поцікавився брат.
– Там нíчого чути, – озвався Діма, а серце втекло в п’яти. Двері стайні…
– Там щось намагається перечекати бурю. – То, виходить, брат просто хотів його налякати.
– Не будь дурнем, – кинув Діма, але відчув полегшення.
– Послухай, – не вгавав Пьотр, і, коли вітер струсонув дах будинку, а в каміні зашипів вогонь, малому здалося, наче він почув ще щось, окрім негоди: тоненький віддалений крик, схожий на виття голодного звіра або дитяче голосіння. – Шугаючи цвинтарем, вітер будить духів усіх дітей, котрі померли нехрещеними. Маленьчиків. І ті вирушають на пошуки душ, які можна вкрасти, аби виторгувати собі шлях на небеса.
Пьотр нахилився нижче й тицьнув брата пальцем у плече.
– Вони завжди забирають наймолодших.
Дімі вже було вісім – достатньо, щоб поводитися розумніше, та він однаково прикипів поглядом до темних вікон і залитого місячним світлом подвір’я, де розхитувалися й вигиналися на вітру дерева. Здригнувся. Він міг присягнутися… лише на мить міг присягнутися, що побачив, як двір похапцем перетнула якась тінь, темна пляма, значно більша за птаху.
Пьотр розреготався і хлюпнув на брата мильною водою.
– Закладаюся, ти щодня стаєш більш дурноверхим. Кому потрібна твоя маленька нікчемна душа?