етвенко перехилився через шинквас і запхав носа до замацаної чарки. Віскі не зігрівало його. Ніщо не здатне зігріти тебе в цьому забутому всіма святими місті. А ще тут не уникнути мішанини смороду від кораблів, молюсків і мокрого каміння, від якої зводить судомами горло та яка, схоже, просочилася в усі його пори, наче Ретвенко з головою занурився в екстракт цього міста, схожого на найгірше у світі горнятко чаю.

Це був найпримітніший у Бочці – а тим паче в інших жалюгідних дірах на кшталт цієї – шинок-сквот, затиснутий на першому поверсі найпохмурішого з усіх житлових будинків у нетрях, із вигнутими від непогоди й неякісної конструкції та почорнілими від камінної кіптяви балками; сам камін уже давним-давно відмовився працювати через забитий будівельним сміттям комин. Підлога тут була вкрита тирсою, яка мала би всотувати пролите пиво, блювотиння та все інше, що вийшло з-під контролю завсідників бару. Ретвенко замислився, скільки часу минуло відтоді, коли дошки підмітали до чистоти. Він іще глибше занурив носа до чарки, вдихаючи солодкий аромат поганого віскі. Від цього на очах виступили сльози.

– Тобі слід пити його, а не втягувати носом, – регочучи, порадив шинкар.

Ретвенко опустив склянку й крізь сльози подивився на чоловіка. Цей шинкар мав товсту шию й діжкоподібні груди – справжній здоровило. Ретвенко бачив, як він вижбурнув на вулицю не одного безпутного завсідника, але важко було сприймати його серйозно, коли він убирався за сміховинною модою молодиків із Бочки – у рожеву сорочку з рукавами, що мало не тріщали на велетенських біцепсах, і кричущу камізельку в червоно-помаранчеву клітинку. Нагадує причепуреного м’якопанцирного краба.

– Скажи-но, – попросив Ретвенко. Його керчинська від самого початку була не дуже, а після кількох чарок стала ще гіршою. – Чому місто так тхне старою зупою, як умивальник, повний посуду?

Шинкар засміявся.

– Це Кеттердам. Ти звикнеш до цього.

Ретвенко похитав головою. Він не хотів звикати до цього міста чи до його смороду. Його робота в Радника Уда була безглузда, але принаймні в тих кімнатах було сухо й тепло. Він був цінний найманець-Гриша, тож йому забезпечували затишок і повний шлунок. Часом він проклинав Уда, нудьгуючи від своєї роботи провідника дорогих крамаревих вантажів морем, обурюючись умовами своєї угоди, дурнуватої домовленості, яку він уклав, аби втекти з Равки після громадянської війни. А тепер? Тепер він не може відігнати думки про майстерню гришників у маєтку Радника Уда. У каміні радісно палахкотів вогонь, житній хліб подавали з брусками масла й товстими кавалками шинки. По Удовій смерті Торговельна Рада Керчу дозволила Ретвенкові найматися в плавання, щоб виплатити борги після розірвання угоди. Гроші він отримував мізерні, але що ще йому залишалося робити? Він був гришник-Верескун у чужому місті, без жодних навичок, окрім дару, з яким народився.

– Повторити? – запропонував шинкар, показуючи на Ретвенкову порожню чарку.

Чоловік завагався. Йому не слід кидати гроші на вітер. Якщо він розумно обходитиметься зі своїми мідяками, йому знадобиться ще один-два рейси, щоб назбирати достатньо грошей, виплатити свій контракт і купити квиток до Равки в каюту третього класу. А більше йому нічого не потрібно.

Менше ніж за годину розпочнеться його чергування в доках. Прогнозували шторм, тож екіпаж розраховуватиме, що Ретвенко скерує повітряні потоки та спокійно поведе корабель до будь-якого потрібного їм порту. Він не знав, куди саме, але йому до цього було байдуже. Капітан назве йому координати; Ретвенко напне вітрила або вгамує небеса. А потім забере свою платню. Утім, вітри поки що не здійнялися. Можливо, йому вдасться поспати на початку подорожі. Ретвенко стукнув по шинквасу й кивнув. А що ще було робити? Він заслуговує на дрібку затишку в цьому світі.

– Я не хлопчик на побігеньках, – пробурмотів він собі під ніс.

– А це що таке? – здивувався шинкар, наливаючи чергову чарку.

Ретвенко недбало відмахнувся. Цей чолов’яга, цей простуватий селюк ніколи його не зрозуміє. Він батрачив невідь для чого. На що сподівався? На додаткову монету в кишені? На теплий погляд гарненької дівчини? Йому нічого не відомо про здобуту в бою славу, про те, як це – бути шанованим.

– Ти равканець?

Попри невиразні, розмиті після віскі думки, Ретвенко насторожився.

– Чого питаєш?

– Та просто. Говориш як равканець.

Ретвенко наказав собі розслабитися. Чимало равканців тиняються Кеттердамом у пошуках роботи. Нічого в ньому не виказувало, що він Гриша. Від власної малодушності він сповнився відразою – до себе самого, шинкаря і цього міста.

Йому хотілося посидіти й насолодитися випивкою. У барі не було нікого, хто міг би накинутися на нього, і, попри шинкареві м’язи, Ретвенко знав, що легко зможе з ним упоратися. Але бувши Гришею, ти, навіть не поворухнувшись, напрошуєшся на неприємності. Ширилися чутки про нещодавні зникнення в Кеттердамі гришників – вони просто випаровувалися з вулиць чи власних будинків; можливо, їх скуповували работорговці й перепродавали тим, хто пропонував вищу ціну. Ретвенко не дозволив би цьому статися із собою – лише не тоді, коли він так наблизився до можливості заплатити за своє повернення до Равки.

Він перехилив свою чарку віскі, ляснув по шинквасу монетою та підвівся зі стільця. Чайових не залишив. Щоб заробляти на життя, потрібно працювати.

Прямуючи назовні, Ретвенко відчув, що ноги тримають його не дуже міцно і навіть вологе смердюче повітря не допомагає протверезіти. Він похнюпив голову й рушив у бік Четвертої Гавані, дозволяючи прогулянці освіжити мізки. «Ще два рейси», – повторював він собі подумки. Ще кілька тижнів у морі, ще кілька місяців у цьому місті. Він знайде спосіб стерпіти це. Ретвенко замислився, чи чекає на нього в Равці хтось із давніх друзів. Кажуть, молодий король роздає помилування, наче копійчані льодяники, палко прагнучи відновити Другу армію – військо гришників, винищене війною.