Лі Бардуґо
ДЕВ’ЯТИЙ ДІМ

Коли Алекс нарешті вдалося вивести кров з гарного вовняного пальта, на вулиці вже було занадто тепло, щоб його носити. Весна настала неохоче; блідо-блакитним ранкам не вдавалося прибрати насиченіших кольорів, натомість вони перетворювалися на вогкі похмурі пообіддя, а вперті кучугури тягнулися вздовж дороги, немов пишні брудні меренги. Однак десь у середині березня скибочка газону між кам’яними доріжками в Старому кампусі почала звільнятися від снігу, демонструючи мокре й чорне, укрите кущиками липкої трави тіло, і Алекс усвідомила, що зіщулилася на підвіконні десь у захованих на горішньому поверсі кімнатах за адресою: Йорк-стріт, 268 – і читає «Вимоги до кандидатів на вступ до Лети».

Вона чула клацання годинника на камінній полиці, спів дзвіночків, коли у двері крамнички внизу, що ось-ось мала зачинитися, заходили або виходили покупці. Таємні кімнати над крамничкою члени Лети з любов’ю називали Халупкою, а торговельне приміщення внизу в різний час було взуттєвою крамницею, магазинчиком туристичного спорядження й цілодобовим мінімаркетом «ВаВа» з власною стійкою «Тако белл». Щоденники членів Лети за ті роки повнилися наріканнями на сморід пересмажених бобів і цибулі гриль, що проникав крізь підлогу, аж до 1995-го, коли хтось начарував Халупку й затильні сходи, що вели до провулку, тож там завжди пахло кондиціонером для білизни та гвоздикою.

Алекс виявила брошуру з рекомендаціями Дому Лети в якийсь із туманних тижнів після випадку в маєтку на Орандж-стріт. Відтоді вона лише раз перевірила електронну пошту на старенькому комп’ютері, що був у Халупці, побачила довгу вервечку повідомлень від декана Сендоу й вийшла з акаунту. Вона розрядила батарею на телефоні, пропускала заняття, дивилася, як на суглобах гілок з’являються бруньки, наче це не гілля, а жіночі пальці, що приміряють персні. Вона з’їла все, що було в комірчинах і морозилці: спершу екстравагантні сири й копчений лосось в упаковках, потім консервовані боби й персики в сиропі в бляшанках з позначками «сухий пайок». Коли харчі закінчились, Алекс несамовито замовляла їжу на винос, записуючи все на досі активний рахунок Дарлінґтона. Подорож униз і вгору сходами так стомлювала її, що доводилося відпочити, перш ніж накинутися на обід чи вечерю, а іноді вона взагалі не завдавала собі клопоту їсти, просто засинала, сидячи на підвіконні чи підлозі поміж поліетиленових мішечків і загорнутих у фольгу контейнерів. Ніхто не приходив перевірити, як вона. Нікого не залишилось.

Брошура була надрукована на дешевому папері, скріплена скобками й прикрашена чорно-білим зображенням Гаркнесс-тауер на обкладинці з написом: «Ми вівчарі». Дівчина сумнівалася, що засновники Дому Лети мали на увазі Джонні Кеша, коли обирали девіз, але щоразу, побачивши ці слова, думала про різдвяний час, коли лежала на старому матраці в Леновому сквотіу Ван-Найсі^[1]: кімната оберталася, поряд на підлозі стояла напівпорожня бляшанка журавлинного соусу, а Джонні Кеш співав: «Ми вівчарі, ми йшли горами. Ми залишили отари, коли зійшла нова зоря». Вона думала про Лена, який накрив її тіло своїм, запхав руку їй під футболку й пробурмотів на вухо: «Якісь гівняві вівчарі».

Рекомендації для кандидатів на вступ до Дому Лети містилися ближче до кінця брошури й востаннє були актуалізовані 1962 року.