Аґата Крісті
НА КОГО ВКАЖЕ ПАЛЕЦЬ
Роман

Я досі часто згадую той ранок, коли прийшов перший анонімний лист. Його принесли з поштою під час сніданку. Пам’ятаю, я розкривав листа поволі, відчуваючи, як час ніби уповільнює свій плин і кожна мить набував особливої ваги. Лист був місцевий з машинописною адресою. Я розкрив його першого, бо на двох інших стояли лондонські штемпелі – один з тих листів, напевне, був з рахунком, а на другому я впізнав письмо одного з моїх надокучливих кузенів.

Моторошно тепер згадувати, як потішив нас із Джоанною цей лист, адже тоді ми й гадки не мали, що далі буде кров, насильство, підозра, страх. Просто було важко пов’язати все це з Лімстоком.

Та бачу, я невдало почав свою розповідь, бо не пояснив, що таке Лімсток.

Після авіаційної катастрофи мене довго переслідував смертельний жах, хоч лікарі й медсестри заспокоювали, казали, все минеться, мовляв, могло бути гірше – так, що й до смерті не встав би з ліжка. Нарешті гіпс зняли, і я знову навчився володати кінцівками. Мій лікар, Маркус Кент, поплескав мене по плечу і сказав, що все буде гаразд, я видужаю, але для цього слід виїхати на півроку у найглухіший провінційний закуток.

– Поїдьте у таке місце, де вас ніхто не знає, – сказав Маркус Кент. – Забудьте про всі справи. Захопіться місцевим життям, цікавтеся провінційними плітками, будьте у курсі всіх скандалів. Зрідка пиво – ось вам рецепт. Отож відпочинок і цілковитий спокій.

Відпочинок і цілковитий спокій! Де ж пак!

Отже, про Лімсток і Літтл-Ферз.

За часів норманського панування Лімсток був важливим політичним центром. А вже у двадцятому сторіччі про його існування мало хто й чув. Маленьке провінційне містечко, оточене з усіх боків заростями вересу й болотами, розташувалося за три милі від шосе. А щодо Літтл-Ферза – то це чепурний білий будиночок з похилою вікторіанською верандою, пофарбованою у світло-салатовий колір.

Моя сестра Джоанна як побачила Літтл-Ферз, так одразу, і сказала: це найкращий притулок для хворого. Господиня, що була до пари будиночку, мила, допотопна старенька леді, наскрізь просякнута вікторіанським духом, пояснила Джоанні, що вона ніколи б не здала Літтл-Ферза, коли б, мовляв, не такі скажені податки.

Після залагодження всіх необхідних формальностей ми з Джоанною приїхали з речами і поселилися у Літтл-Ферзі. А господиня дому, міс Емілі Бартон, переїхала на квартиру до своєї колишньої покоївки («Моя вірна Флоренс», – називала її міс Бартон). У Літтл-Ферзі за покоївку лишилася Партрідж – похмура, але справна особа, якій удень приходила допомагати дівчина.

Не встигли ми розташуватись, як мешканці Лімстока занадилися до нас із урочистими візитами. Хто тільки не приходив: суддя Сіммінгтон – худий, стриманий, з буркотливою дружиною, що полюбляла грати у бридж; смаглявий сумовитий лікар, доктор Гріффіт, у товаристві своєї дебелої і енергійної сестри; вікарій – чоловік літній, вчений і, звісно ж, неуважний; його дружина – дивна жінка з відстороненим виразом обличчя; багатий колекціонер, містер Пай, з кутка Праєрс-Енд і, нарешті, сама міс Емілі Бартон – чудовий взірець містечкової старої дівки.

Якось Джоанна сказала, зачудовано дивлячись на візитні картки:

– Слухай, Джеррі, я навіть не підозрювала, що люди можуть запрошувати в гості візитками.

– Бо ти не знаєш провінції.

Джоанна – гарненька і весела дівчина, кохається у танцях, коктейлях, флірті та їзді на швидкісних машинах. Вона створена для великого міста.

– Не вигадуй, Джеррі, у мене цілком підходящий вигляд для Лімстока.

Я уважно її оглянув і дозволив собі з нею не погодитися. На Джоанні був чудовий костюм спортивного крою. Він їй личив, ба вона справляла в ньому враження, але для Лімстока це було занадто.

– Аж ніяк, моя люба, – заперечив я. – Твій одяг нікуди не годиться. На тобі має бути старенька вицвіла твідова спідниця, а до неї гарний кашеміровий джемпер, ще підійшло б приношене вовняне пальто, на голову фетровий капелюшок, а на ноги грубоплетені панчохи і міцні черевики. Та й лице нікуди не годиться.

– А це ще чому?! Я наклала шар спеціальної, під засмагу, косметики.

– То ж то й воно, – насмішкувато підкреслив я. – Ось якби ти жила тут, то лише б злегка припудрювала ніс і, вже напевно, не вискубувала брів.

Джоанна засміялась і сказала, що ще ніколи не була в селі і хоче досхочу ним натішитися.

– Обридне воно тобі, ще й як, – співчутливо сказав я.

– І чого б то! Я по горло сита лондонською компанією. Можеш посміятися, але я геть-чисто розчарувалась у Полові. І, мабуть, не скоро від нього отямлюсь.

Я завжди ставився скептично до сердечних справ Джоанни, бо, зрештою, всі вони були схожі й відбувалися за одним «сценарієм». Спершу вона до нестями закохувалась у якогось невдаху, невизнаного генія. Вислуховувала його нескінченні скарги й нарікання на весь світ і добивалася, щоб його визнали. Потім він виявлявся невдячним, і глибоко ображена Джоанна заявляла, що її серце розбите, аж поки, бувало, нагодиться інший понурий молодик. Як правило, це траплялося тижнів за три.

Я не переймався любовними драмами Джоанни, але помітив, що життя у провінції стало для моєї чутливої сестри чимось новим, захопливим. Вона охоче збавляла час, роблячи візити чемності. Ми щодня одержували запрошення, радо їх приймали і запрошували до себе. Пас це захоплювало, як нова гра.

Тож я й кажу, що коли ми одержали анонімного листа, він приголомшив і розсмішив нас водночас. Я дивився на нього і нічого не міг утямити. Друковані слова були вирізані й наклеєні на аркуші паперу. В щонайбрудніших виразах анонімник твердив, ніби ми з Джоанною ніякі не брат і сестра.

– Гей, Джеррі, що там таке?