— Скільки миль до Вавилона? — риторично відгукнувся чоловічок. — До речі, минулого разу, коли я ходив цією дорогою, лісу тут не було.

«Скільки миль до Вавилона?», — цитував з пам’яті Трістран, йдучи безрадісним лісом.

— Так, правильно, — підтвердив кошлатий коротун і стривожено озирнувся, мовби чогось боявся.

— Але ж це всього лише дитячий віршик, — зітхнув Трістран.

— Всього лише? Дитячий? Боже, та по цей бік муру багато хто ладен був би сім років відгарувати за таке заклинання! А там, звідки ти прийшов, ви й оком не моргнувши розповідаєте таке своїй дітворі разом з «ой люлі-люлі» чи «сорока-ворона»… Вам холодно, хлопче?

— Я й не помічав, але так, трохи холодно.

— Озирніться. Стежку бачите?

Хлопець закліпав очима. Сірий ліс мовби поглинав світло — у ньому зникало будь-яке відчуття напряму і відстані. Трістранові здавалося, що вони йдуть стежкою, але тепер, коли він намагався її розгледіти, стежка востаннє промайнула під ногами і зникла, наче оптичний обман. Йому здавалося, що ось ці два дерева і он той камінь позначали межі стежки, але тепер ніякої стежки не було — тільки сутінки, тіні й бліді стовбури навкруги.

— Отепер нам гаплик, — тихо промовив кошлатий чоловічок.

— Треба бігти? — запитав Трістран, знімаючи капелюха і притискаючи до грудей.

Коротун похитав головою.

— Немає сенсу. Біжи не біжи — ми у пастці.

Підійшовши до найближчого високого стовбура, трохи схожого на березу, він щосили штовхнув його. З дерева впало декілька сухих листків. А ще з гілки зірвалося і впало на землю щось біле — з тихим, схожим на шепіт звуком.

Трістран підійшов ближче, щоб роздивитися. Це був білий пташиний скелет — чистий і сухий.

Чоловічок здригнувся.

— Я вмію мінятися з іншими місцями, — повідомив він Трістранові, — але не знаю нікого, кому було б не страшно тут опинитися. Судячи з цієї штукенції, тут навіть уміння літати не допоможе.

Він підчепив скелетик лапоподібною ногою.

— Рити підземні ходи ваш люд не вміє — хоча навіть це нам би не допомогло.

— Тоді, мабуть, нам варто озброїтися, — запропонував Трістран.

— Озброїтися?

— Поки вони не прийшли.

— Поки вони не прийшли? Та вони вже тут, телепню! Вони — це дерева. Ми в сухолісі.

— У сухолісі?

— Я сам винен, треба було трохи дивитися, куди йду. А тепер все: не бачити вам зірки, а мені — торгівлі. Одного дня якийсь наступний бовдур, що сюди забреде, знайде наші скелетики, чисті й висушені. Та й по всьому.

Трістран без упину озирався. У сутінку йому здавалося, що дерева підступають дедалі ближче, хоч і не видно було, щоб хоч одне з них рухалося. Хлопець ще не до кінця вірив коротунові — хтозна, може, той його обманював, або ж це просто був виплід його уяви.

Раптом щось ужалило його в ліву руку. Трістран думав, що це комаха, але побачив тільки блідо-жовтий листок, що з шелестом впав на землю. На зворотному боці проступила мокра червона смужка. Ліс шепотів і шелестів навколо.

— Що ж нам робити? — вигукнув Трістран.

— Я нічого не можу придумати. Аби ж ми знали, де справжня стежка… Справжню стежку навіть сухоліс не в змозі знищити — він лише маскує її, щоб ввести нас в оману.