Ти чудово знаєш, як воно завжди буває. Береш книгу, гортаєш до присвяти і знову читаєш, що автор присвятив її іншим людям — не тобі.

Та не цього разу.

За те, що ми ще маємо зустрітися/знайомі лише нашвидку/шаленіємо одне від одного/не спілкувалися але надто довго/якимось чином споріднені/ніколи не побачимося, та попри це вірю, що завжди згадуватимемо одне одного з приязню...

Ця книга тобі.

Ти знаєш, із якими побажаннями — і, певно, здогадуєшся, за що.

Примітка: автор також хоче скористатися нагодою, аби шанобливо скинути капелюха перед привидами Зори Ніл Гертсон, Торна Сміта, П. Ґ. Вудгауза та Фредеріка «Текса» Ейвері.

айже як і завжди, все почалося з пісні.

Спочатку, як годиться, були слова, а до них допасувалася мелодія. І так постав світ, так розчахнулася порожнеча, так до світу прийшли землі і зорі, і мрії, і маленькі божки, і створіння земні — так явились усі.

Їх проспівали.

Так виспівали до буття велику звірину — щойно Співець закінчив із планетами, пагорбами, деревами, океанами й меншими звірятами. Так проспівано і скелі, що обрамлюють буття, і мисливські угіддя, і пітьму.

Пісні тривають і лунають. Влучною піснею можна перетворити імператора на посміховисько, можна зруйнувати величний рід. Пісня може лунати ще довго по тому, як події та люди з неї зійшли на пил та марево і щезли. Отака-то сила пісень.

Пісням можна знайти й інший застосунок — не тільки творити ними світи чи виліплювати буття. Наприклад, для батька Товстуна Чарлі, Нансі, вони були засобом влаштувати собі, як він сподівався й очікував, пречудовий вечір.

До появи у барі татка Товстуна Чарлі бармен був переконаним, що ідея караоке-вечірки — повністю провальна. Аж ось дрібненький старигань, пританцьовуючи, переступив поріг і прочимчикував до невеличкої імпровізованої сцени в кутку повз столик, за яким сиділа зграйка білявок зі свіжими сонячними опіками й усмішками туристок. Він шанобливо підняв капелюха (бо він носив його, зелений борсаліно без жодної плямочки, а ще канаркові рукавички), а відтак підійшов просто до них. Вони захихотіли.

— Як справулі, паняночки? — поцікавився старий.

Паняночки й далі хихотіли, примовляючи, що чудово, дякуємо, ми у відпустці.

— О, — відказав старий, — постривайте, зараз буде ще пречудовіше.

Він був не просто старшим за них, а дуже очевидно старшим, однак утілював суцільну чарівність — чарівність тих минулих днів, коли добрі манери і галантні жести чогось вартували. Бармен зітхнув із полегшенням. Якщо до бару вже зайшов хтось подібний на цього старого, вечір і справді буде пречудовим.

Було караоке. Були танці. Старий двічі виходив співати на імпровізовану сцену. Він мав добрий голос та бездоганну усмішку, та й танцював він хвацько. Піднявшись на сцену першого разу, старий заспівав «Як ся маєш, кицюню?» Тома Джонса. Заспівавши вдруге, він зруйнував Товстуну Чарлі життя.

Товстун Чарлі був направду огрядним лише кілька років: десь так із майже десятилітнього віку, коли його матуся заявила, що якщо з чимось і покінчено остаточно, так це з її шлюбом із тим старезним козлом, за якого вона мала необачність вийти заміж (а якщо цей добродій із чимось не погоджується, то може запхати свою незгоду самі-знаєте-куди), тож уранці вона вирушить якнайдалі, і краще б йому не намагатися її знайти, — і допоки йому не виповнилося чотирнадцять, коли він трохи виріс та почав більше рухатись. Він не був товстим. Правду кажучи, він навіть не був пухкеньким — хіба тільки трішки розм'якшеним по контуру. Але прізвисько «Товстун» прилипло до нього, наче жуйка до підошви кедів. Він представлявся як Чарльз, або, коли йому було близько двадцяти, — Чаз, або, на письмі, Ч. Нансі, але все було марно. Прізвисько заповзало в його життя, просочувалось у нові періоди не згірше за тарганів, які заселяють кожну шпарину і захолодильниковий світ у новій кухні; тож подобалось йому те чи ні (а йому не подобалось), він знову і знову виявлявся Товстуном Чарлі.

А все тому, вірив Чарлі попри будь-яку логіку, що Товстуном його обізвав батько. А коли батько давав комусь прізвисько, воно чіплялося намертво.

Чарлі пригадував пса, що мешкав через дорогу від флоридського будинку, в якому він ріс. То був довгоногий і гостровухий боксер коричневої масті з таким писком, ніби ще цуценям звірюка в'їхала з розгону мордою в стіну. Голову псисько тримав прямо, а хвоста — відстовбурченим. Він був безперечним аристократом серед собачих. Він відвідував виставки. Мав медалі «Гордість породи», «Гордість групи» і навіть одну розетку «Гордість виставки». Пес носив горде ім'я Кемпбеллс Макінрорі Арбютно Сьомий — а коли його власники наважувались на невеличку фамільярність, то кликали його Кай. Так би воно й тривало, якби одного дня татусь Чарлі, посьорбуючи пиво в кріслі-гойдалці на обшарпаному ґанку, не зауважив того пса, що гасав на припоні між парканом і пальмою у сусідському дворі.

— Але ж і пришелепкуватий собацюра! — вигукнув він. — Геть як той дружок Дональда Дака, Ґуфі. Гей, ти, Ґуфі!

І зненацька колишня «Гордість виставки» захиталась на п'єдесталі. Товстун Чарлі ніби побачив світ очима свого батька, і, власне кажучи, побий його грім, якщо собацюра і справді не був украй пришелепкуватим. Майже гумовим.

Нова кличка поширилась вулицею разюче швидко. Власники Кемпбеллса Макінрорі Арбютно Сьомого намагалися боротися з «Ґуфі», але з тим самим успіхом можна було спробувати щось довести тропічному циклону. Навіть незнайомці, чухаючи колись горду боксерську голову, примовляли: «Привіт, Ґуфі, хто тут хороший хлопчик?». Дуже скоро власники пса перестали подавати його кандидатуру на виставки. Не наважувались. «Якийсь пришелепкуватий пес», — перешіптувалися судді.