Я не знаю, як воно – читати цю книгу. Знаю тільки, як було жити нею і писати її.

Я переїхав до Америки у 1992 році. Щось проростало на задвірках моєї свідомості. То були розрізнені ідеї. Я знав, що вони важливі, але не помічав зв’язку між ними: двійко чоловіків зустрічається в літаку, машина на кризі, сенс фокусів із монетами, і, понад усе, Америка – це дивне, велетенське місце, де, як раптом виявилося, я мешкаю, і якого, як виявилося, я геть не розумію. Але мені хотілося його зрозуміти. Понад те, мені хотілося його описати.

А тоді, під час пересадки в Ісландії, я роздивлявся діораму для туристів, яка розповідала про мандри Лейфа Еріксона, і всі мої ідеї сплелися докупи. Я написав своїм літературному агентові і видавцеві листа, в якому пояснив, що це буде за книга. У заголовку я написав «Американські боги» – переконаний, що зможу потім придумати кращу назву.

Через кілька тижнів мій видавець надіслав макет книжкової обкладинки. На ній була дорога, удар блискавки і напис згори: «Американські боги». Скидалося на те, що мені прислали обкладинку книжки, яку я тільки планував написати.

Те, що обкладинка з’явилася у мене перед власне книжкою, одночасно відштовхувало і захоплювало. Я пришпилив її на стіну і злякано поглядав на неї, а всі мої ідеї про те, щоб вигадати іншу назву, порозбігалися. Це була моя обкладинка. Це була моя книжка.

Тепер мені лишалося тільки написати її.

Я написав перший розділ у потязі з Чикаго до Сан-Дієґо. І я продовжував подорожувати, і продовжував писати. Я їхав з Міннеаполіса до Флориди кружними дорогами, тримаючись маршрутів, якими, як мені здавалося, міг би мандрувати Тінь. Я писав, а коли застрягав, то виїздив у подорож. Я їв завиванці на Верхньому Півострові і кукурудзяні пиріжки у Кайро. Я дуже старався не писати про місця, де не бував.

Я писав у різних місцях: у будинках Флориди, у лісовій хижці над озером у Вісконсині, у готельній кімнаті в Лас-Веґасі.

Я йшов слідами Тіні, а коли не знав, що ж із ним трапиться далі, писав історії пришестя до Америки. Закінчивши історію, я вже знав, чим там тепер займається Тінь, і повертався до нього. Хотілося писати по дві тисячі слів щодня, але мені щастило, якщо вдавалося написати тисячу.

Я пригадую, як закінчив першу чернетку і сказав Джину Вулфу, наймудрішому з моїх знайомих письменників, який написав більше пречудових романів, ніж будь-хто, кого я знаю, що, здається, навчився писати романи. Джин подивився на мене і добродушно всміхнувся: «Навчитися писати романи неможливо. Можна навчитися писати тільки той роман, який зараз у роботі».

Він мав рацію. Я навчився писати той роман, який писав тоді, і нічого більше. Та однак то був гарний, цікавий роман для науки. Я завжди усвідомлював, як далеко він утік від прекрасної, золотої, осяйної, досконалої книги, що була у мене в голові, але ця книга все одно робила мене щасливим.

Поки я писав цю книгу, я відростив бороду і не стригся. Багато хто думав, що я дивакуватий (крім шведів, яким це подобалось і які казали мені, що їхній король робив щось схоже, тільки не з романом). Я зголив бороду, коли дописав першу версію, а згодом позбувся і свого неможливо довгого волосся.

Другу версію я вичищав і підправляв. Там, де текст треба було наростити, він відростав, а те, що слід було підрізати, я підрізав.

Я хотів, щоб ця книжка стала багато чим. Мені хотілося, щоб вона була великою, химерною і звивистою – і вона вийшла такою. Я хотів написати книжку, в якій були б ті частини Америки, які мене тішили і затягували, і яких, як виявилося, майже ніколи не показували в кіно і телесеріалах.

Зрештою я закінчив її, надіслав видавцю, і знайшов певну втіху в старій приповідці, що найкраще визначення слова «роман» – це довгий прозовий текст, з яким щось не так. Я ж бо був щиро переконаний, що такою ця книга і є.

Моя редакторка вирішила, що книга вийшла трохи завеликою і надто звивистою (те, що текст був химерним, її не стурбувало), вона попросила скоротити її, так я і зробив. Підозрюю, що її чуття було правильним: адже вдалося продати багато примірників, і книга отримала кілька нагород, зокрема, Небулу і Гюґо (які переважно видають фантастам), премію Брема Стокера (за жахи), і Локус (за фентезі). Ці нагороди засвідчили, що хоч «Американські боги» і виявились досить популярним химерним романом, ніхто не знав точно, до якої категорії йому слід належати.

Але я дізнаюсь про це все в майбутньому, спершу книгу треба було видати. Процес публікації захопив мене, і я документував його у блозі, який я задля цього і завів (але який я і досі веду)^[1]. Коли книгу надрукували, я вирушив у презентаційний тур по США, Сполученому Королівству, Канаді, а тоді помандрував додому. Моя перша автограф-сесія відбулася у червні 2001 року в книжковому магазині Borders Books у Всесвітньому торговому центрі. А через кілька днів після того, як я повернувся додому, 11 вересня 2001, вже не стало ані книжкового магазину ані Всесвітнього торгового центру.

Те, як цю книгу сприйняли, мене здивувало.

Я звик писати історії, які людям подобались, або ж такі, які ніхто не читав. Раніше я не писав нічого суперечливого. Але цю книжку люди або любили, або ненавиділи. Ті, хто зненавидів цю книжку навіть якщо їм подобались інші мої книги, ненавиділи її дуже щиро і по-справжньому. Дехто скаржився, що вона була недостатньо американською. Інші скаржилися, що вона була занадто американською. Що Тіні не вистачає співчутливості. Що я не зрозумів, що спорт – ось справжня американська релігія. І так далі. Все це, без сумніву, критика, яка має право на життя. Але зрештою, ця книга знайшла людей, для яких призначалася. Думаю, буде чесно сказати, що більшість читачів її полюбили і досі люблять.

Одного дня я повернуся до цієї історії. Зрештою, тепер Тінь на десять років старший. Як і Америка. І боги чекають.