– М-моя гувернантка, – невпевнено проказав хлопчик, – залюбки примовляла, що всякому судилося не більше, ніж він, чи вона, може піднести.

Говорячи це, він здвигнув плечима, от ніби сам він іще не дійшов висновку, правда то чи ні.

– Ми зичимо тобі щастя, – мовила крилата дівчинка. – Щасливої долі, мудрості й хоробрості – хоча ти й так засвідчила, що маєш усі ці три благословіння неба, і то подостатком усього цього!

– Вона ненавидить тебе! – випалив хлопчик. – Вона ж бо так довго нікому й ні в чому не програвала. Будь мудра! Будь хоробра! І винахідлива!

– Але ж це не чесно! – обурилася Кораліна у своєму сні. – Нечесно і край! Це мало скінчитися раз і назавжди!

Малий замазура встав і міцно обняв Кораліну.

– Втішся тим, – прошепотів він, – що ти жива! Ти живеш!

І тоді в своєму сні Кораліна побачила, як зайшло сонце і в посутенілому небі замерехтіли зорі.

Кораліна стояла на лузі й дивилась, як трійко дітей віддаляються від неї (двоє – ступаючи ногами по землі, одне – летючи у повітрі), а трава довкола сріблиться в сяйві величезного місяця.

Ось та трійця опинилася на дерев’яному містку над річкою. Тут вони стали, обернулися й помахали Кораліні, а Кораліна відповіла їм помахом руки.

А потім усе залила темрява.

Кораліна прокинулася рано вранці, з певністю: вона чула, як щось рухалося! От тільки не мала певності, що ж воно було таке.

Дівчинка почекала.

Щось зашкряботіло за дверми її спальні. Чи не пацюк часом? Заторгало дверми! Кораліна виплуталася з постелі.

– Іди геть! – суворо наказала вона. – Забирайся геть, а то пошкодуєш!

На мить запала тиша, а тоді те невідоме щось (хоч би що то було) пошкряботіло геть по коридору. І дивно ж якось чергувалися крочки того прихідька – якщо то взагалі були кроки. Кораліна піймала себе на тому, що подумала: чи не пацюк то із зайвою, п’ятою ногою?..

– А таки не кінець тому всьому, еге ж? – запитала вона сама себе.

Тоді Кораліна відчинила двері спальні. Сіре досвітнє світло показало їй усю довжину коридору: порожньо, нікогісінько немає.

Вона пройшла до вхідних дверей, мигцем озирнувшись на дзеркало з одежної шафи, яке висіло на стіні в протилежному кінці коридору, і тільки й побачила, що своє бліде обличчя, заспане й серйозне. Тихе, заспокійливе хропіння долинало зі спальні батьків, але їхні двері були зачинені. І всі двері, що виходили в коридор, були зачинені. Те шкрябало, хоч би що воно було, мало ховатися десь тут, у коридорі.

Кораліна відчинила вхідні двері й задивилася на сіре небо. Задумалася, як скоро зійде сонце, а ще – чи правдивий був її сон (хоча в душі була певна, що таки правдивий). І тут щось, що їй здалося ніби згустком тіней під коридорною кушеткою, вигулькнуло, шеберхнувши, з-під кушетки й з шаленою швидкістю пошкряботіло на своїх довгих білих ніжках до вхідних дверей.

Від жаху Коралінина спідня щелепа так і впала, й дівчинка зійшла з дороги того чудиська, а воно процокотіло-проклацало повз неї й прожогом вихопилося з дому, чеберяючи по-краб’ячому своїми цокітливо-шкряботливими ніжками, яких було таки й справді забагато!

Кораліна враз зрозуміла, що то таке й по що воно приходило. За останні кілька днів вона бачила його надто часто: як воно – чи, точніше, вона – слухняно хапала, стискала й запихала чорних жуків до рота «іншої матері». На п’ятьох «ніжках» костяного кольору, з червоними лакованими нігтями. То була правиця «іншої матері»!

А приходила вона по чорного ключа.

Коралінині батьки, здавалося, так і не зберегли в пам’яті жодного спогаду про своє перебування в сніговій кульці. Принаймні вони й словом про це не прохопилися, а Кораліна жодного разу їм про це не нагадала.

Часом вона чудувалася, чи вони бодай завважили, що втратили два дні життя в реальному світі, й дійшла зрештою висновку: ні, не завважили. Хоча знов-таки: декотрі люди здатні простежити пам’яттю кожен день і кожну годину прожитого життя, і є й такі, що на це нездатні, отож Коралінині батьки безперечно належали до другої категорії.

Перш ніж лягти спати першої, по своєму поверненні, ночі у своїй спальні, Кораліна була поклала ті скляні кульки собі під подушку. Тепер, після побачення з правою рукою «іншої матері», вона знову лягла в ліжко, хоча для сну вже лишалося зовсім небагато часу, й поклала голову на подушку.

Щось тихенько хруснуло там, під вагою її голови.