– Ми продовжуємо, – сказала дівчинка. – Гра ще ж не скінчилася, чи не так?
«Інша мати» люто зиркнула, але мило усміхнулася.
– Ні, – погодилася вона. – Либонь, що ні. Зрештою, ти ще маєш знайти своїх батьків, еге ж?
– Так! – сказала Кораліна.
«Я не повинна дивитися на ту полицю! – подумала вона. – Не повинна й думати про неї!»
– Ну, то що? – запитала «інша мати». – Дістань їх! Може, ти б хотіла ще пошукати в підвалі? Знаєш, я заховала там іще кілька цікавинок.
– Ні, – відказала Кораліна. – Я знаю, де мої батьки.
Кіт зробився геть важкий у її руках. Кораліна посунула його трохи вперед, відчепивши його кігті від свого плеча.
– То де ж?
– Треба ще поміркувати, – мовила Кораліна. – Я передивилася скрізь, де б ти могла їх заховати. Вони не в будинку.
«Інша мати» стояла дуже спокійна, жодним рухом себе не виказуючи, з міцно зціпленими устами. Мов воскова фігура. Навіть її коси перестали ворушитися.
– Отже, – провадила Кораліна, обіруч міцно обхопивши чорного кота, – я знаю, де вони мають перебувати. Ти заховала їх у коридорі між двома будинками, правда ж? Вони там, за тими дверима!
І вона ще й кивнула головою в напрямі дерев’яних дверей.
«Інша мати» лишилася нерухомою статуєю, але тінь посмішки поповзла по її обличчю.
– Ой, невже там?
– Чом би вам і не відчинити їх? – підказала Кораліна. – Батьки мої точно там!
Дівчинка знала: це – єдиний її шлях додому. Але все залежало від потреби «іншої матері» потішитися перемогою – тій треба було не просто перемогти, а ще й продемонструвати, що вона ж перемогла!
«Інша мати» повільно опустила руку в кишеню свого фартуха й добула чорного залізного ключа. Кіт заворушився неспокійно в Кораліниних руках, от ніби хотів стрибнути на підлогу. «Ну посидь іще хвильку! – подумки умовляла вона мурлику, хоч і не була певна, чи може той чути її думки. – Ми з тобою прорвемося до нас додому! Я сказала, що зроблю так. Я обіцяю тобі!» І вона відчула, що кіт трішечки розпружився в її руках.
«Інша мати» підійшла до дверей і вставила ключа в шпарину.
Крутнула.
Кораліна почула, як глухо клацнув механізм. І вона вже почала, якомога тихіше, крок за кроком, задкувати до коминкової полиці.
«Інша мати» надавила на ручку дверей і відчинила їх. За дверима відкрився коридор, темний і порожній.
– Ось! – мовила карга, показуючи руками на коридор. Вираз зловтіхи на її обличчі не віщував нічого доброго. – Ти помилилася! Бо й не знаєш, де твої батьки, чи ж не так? Вони не тут! – «Інша мати» обернулася до Кораліни. – І віднині ти залишаєшся тут – на віки вічні!
– Ні, – відрізала Кораліна, – не залишаюсь!
І вона щосили жбурнула чорного кота в обличчя «іншій матері». Кіт заволав і впав карзі на голову, люто вишкіривши зуби й несамовито шматуючи їй лице пазурями. Хутро наїжене – він був начебто знову майже такий самий великий, як і завжди.
Не чекаючи, щоб побачити, чим скінчиться та сутичка, Кораліна простягла руку до полиці, схопила снігову кулю й засунула на самісіньке дно кишені свого блакитного халатика.
Кіт дико-переливчасто занявчав і вгородив свої зуби в щоку «іншої матері». А карга ну бити його руками! Кров цебеніла з ран білого її обличчя – не червона кров, а якась густа, смоляниста чорна юха. А Кораліна шаснула до дерев’яних дверей.
Висмикнула ключа із замка.
– Облиш її! До мене! – крикнула дівчинка чорному котові. Той засичав і люто гребонув своїми гострющими пазурями, неначе бритвами, по обличчю «іншої матері» – й чорна тванюка зацебеніла з кількох ран на її носі. Тоді кіт зістрибнув на підлогу й кинувся до Кораліни.