– Так! – твердо сказала Кораліна.

– Але ми ще побачимося з тобою, – пообіцяв «інший тато». – Коли ти повернешся.

– Угу, – протягла Кораліна.

– І тоді ми будемо разом як одна велика щаслива родина, – запевнила «інша мати». – Назавжди – на все життя!

Кораліна позадкувала. Тоді крутнулася й прожогом забігла до вітальні, відчинила двері в дальшому кутку. Там не було цегляного муру – була просто пітьма, така чорна нічна підземна темрява, аж здавалося: там чи не ворушаться якісь потворища?

Кораліна завагалася. Сахнулася назад. Її «інші батьки» йшли до неї, простягаючи руки. Вони дивилися на неї чорними ґудзями своїх очисьок. Чи принаймні їй так увижалося, ніби вони дивляться на неї? Вона не могла бути певна, так це чи ні.

Її «інша мати» простягла вперед одну руку й ледь кивала, кличучи, білим своїм вказівцем. Її бліді вуста вимовляли: «Вертайся скоріш!» – хоча з них не виходив жоден звук.

Кораліна зробила глибокий вдих і ступила крок у пітьму, де шепотіли чудні голоси й завивали далекі вітри. Вона допевнилася: у неї за спиною чигає щось старе-престаре й забарне-презабарне. Серце їй калатало так гучно й відчайдушно, що дівчинка боялася: воно от-от вирветься їй з грудей. Щоб не бачити пітьми, заплющила очі.

Зрештою вона вдарилася об щось і злякано розплющила очі. Вона гупнулася об крісло, в її вітальні.

Відчинені двері за її спиною були заблоковані грубим цегляним муром.

Вона повернулася додому!

Кораліна замкнула двері вітальні тим холодним чорним ключем.

Вона пройшла до кухні й видерлася на крісло. Спробувала почепити кільце ключів назад, на їхнє місце над дверми. Пробувала разів чотири чи й п’ять, поки змушена була визнати, що не доросла ще для цього, тож поклала ключі на столик біля дверей.

Мама ще й досі не повернулася зі своєї закупівельної експедиції.

Кораліна підійшла до холодильника й дістала зі спіднього відділення запасний буханець мерзлого хліба. Зробила собі трохи грінок із джемом та арахісовим маслом. Запила склянкою води.

І стала чекати повернення батьків.

Коли засмеркало, Кораліна спекла собі в мікрохвильовці заморожену піцу.

Тоді Кораліна подивилася телевізор. Вона вкотре подивувала, чому дорослі забрали собі всі гарні програми, де можна стільки і побігати, й погаласувати.

За якусь часинку вона розпозіхалася. Тоді роздяглася, почистила зуби й лягла в постіль.

Уранці пішла до спальні батьків, але ніхто в їхньому ліжку не спав і взагалі їх не було вдома. Кораліна поснідала консервованими спагетті.

Підобідала брикетом гарячого шоколаду та яблуком. Яблуко було пожовкле й ледь поморщене, але все одно смачне.

На чай дівчинка подалася до панн Примули й Форсібілли. Їй дісталися три поживні коржики, склянка лимонаду-лаймаду й чашка слабенького чаю. Лаймад виявився вельми цікавий. У ньому не було нічого від смаку справжнього лайму. А смакував він чимсь ясно-зеленим і ледь хімічним. Кораліні такий лаймад страшенно сподобався. Було б отаке вдома!

– Як там твої любі мама й тато? – поцікавилася міс Примула.

– Пропали! – поскаржилася Кораліна. – Не бачила їх від учорашнього обіду. Тепер я полишене саме на себе дитя. Міркую, чи не стати мені одно-дитинною родиною?

– Скажи своїй мамі, що ми знайшли ті вирізки з «Глазго Емпайр прес», про які їй розказували. Коли Міріам сказала твоїй мамі про них, вона цим начебто неабияк зацікавилася.

– Вона зникла за загадкових обставин, – заявила Кораліна, – і я певна: тато зник також!

– Либонь, завтра нас цілий день не буде вдома, – повідомила міс Форсібілла. – Погостюємо у Квітневої небоги в Роял Танбридж Велс.