– Не вийде звідти, кажу ж вам, – промовив прищавий, упевнено киваючи. – Уже година з чвертю, відколи туди заліз. Уже по ньому.

Міщани, з’юрмившись серед руїн, мовчали, вдивляючись у зяючий чорний отвір у руїнах – напівзавалений вхід до підземелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу, відкашлявся й стягнув з голови м’ятий берет.

– Почекаймо ще, – сказав, обтираючи піт з рідких брів.

– Чого? – чмихнув прищавий. – Там, у льохах, василіск сидить, чи ви, войте, забули? Хто туди входить, тому гаплик. Чи мало там людей загинуло? То чого нам чекати?

– Але ж ми домовлялися, – невпевнено буркнув товстун. – Як же воно?

– Із живим ви, войте, домовлялися, – заговорив товариш прищавого, велетень у шкіряному різницькому фартусі. – А зараз він мертвий, це точнісінько, наче сонце на небі. Наперед було відомо, що на погибель іде, як й оті інші. Він же навіть без дзеркала поліз^[1], з мечем тільки, а без дзеркала василіска не забити, кожен про те зна.

– Заощадили ви грошики, войте, – додав прищавий. – Бо й платити за василіска нема кому. Тож спокійнісінько йдіть собі додому. А коня та речі чаклуна ми візьмемо, чого добру пропадати.

– Ага, – сказав різник. – Кобилка файна, та й в’юки незле напхані. Заглянемо, що там усередині.

– Як же воно? Шановні?

– Мовчіть, войте, і не втручайтеся, бо ґуля вискочить, – застеріг прищавий.

– Файна кобилка, – повторив різник.

– Облиш того коня у спокої, любчику.

Різник повільно повернувся у бік чужинця, який вийшов з-за муру, з-за спин людей, які з’юрмилися навколо входу до льоху.

Чужак мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну туніку поверх підбитого ватою каптану, високі їздові чоботи. І жодної зброї.

– Відійди від коня, – повторив уїдливо. – Бо що воно? Чужий кінь, чужі в’юки, чужа власність, а ти піднімаєш на неї свої каправі очиська, тягнеш до неї свої паршиві лапи? Чи так годиться?

Прищавий, потроху засовуючи руку за пазуху куртки, глянув на різника. Різник кивнув, повів підборіддям у бік групи, і звідти вийшло ще двійко: кремезних, коротко стрижених. Обидва мали палиці, такі, якими на різниці глушать тварин.

– І хто ви такий, – запитав прищавий, не виймаючи руку з-за пазухи, – щоби патякати, що годиться, а що ні?

– Нема тобі до того діла, любчику.

– Зброї не носите.

– Правда. – Чужак посміхнувся ще уїдливіше. – Не ношу.

– Це недобре. – Прищавий вийняв руку з-за пазухи, разом із довгим ножем. – Це дуже недобре, що не носите.

Різник також витягнув ножа, великого, наче мисливський корд. Ті двоє ступили уперед, піднімаючи палиці.

– Не мушу носити, – сказав чужак, не рухаючись із місця. – Моя зброя зі мною ходить.

З-за руїн м’яким упевненим кроком вийшли дві молоді дівчини. Натовп одразу розступився, відсахнувся, порідшав.

Обидві дівчини посміхнулися, блискаючи зубами, примружуючи очі, з кутиків яких бігли до вух широкі сині смуги татуювань. На міцних стегнах, що видніли з-під рисячих шкір, та на голих зграбних руках вище кольчужних рукавичок грали м’язи. З-за плечей, також захищених кольчугами, стирчали руків’я шабель.

Прищавий повільно зігнув коліна, опустив ножа на землю.