– Мені цікаво.

– Здогадався я, що, як багато інших, ти плутаєш мою професію із зовсім іншим заняттям.

– Ох. – Каланте, невимушено нахилена у бік Дрогодара, який усе бренькав на лютні, справляла враження замисленої і мала відсутній вигляд. – А ким же, Ґеральте, є ті інші, яких так багато і з якими ти ласкаво зрівняв мене з погляду невігластва? І з яким це заняттям плутають твою професію ті дурні?

– Королево, – сказав Ґеральт спокійно, – їдучи до Цінтри, я зустрічав селян, купців, ґномів, мандрівних торговців, лудильників та лісорубів. Говорили вони про з’ядарку, яка десь у тутешніх лісах має свою криївку – хатинку на пазуристій курячій нозі. Згадували вони про перестраха, що гніздиться у горах. Про жагниць та сколопендроморфів. Казали, що можна знайти, якщо пошукати, і мантикору. Стільки завдань, які міг би виконати відьмак, не виряджаючись у чужі пір’я та герби.

– Ти не відповів на моє запитання.

– Королево, я не сумніваюся, що союз зі Скелліге, укладений через заміжжя твоєї доньки, потрібен Цінтрі. Також цілком можливо, що інтригани, які бажають цьому перешкодити, заслуговують на прочуханку, до того ж таким чином, аби володар не був у те замішаний. Певне, було б найліпше, якби ту прочуханку влаштував невідомий нікому пан із Чотирирога, який потім зникне зі сцени. А тепер я відповім на твоє запитання. Ти плутаєш мою професію із зайняттям найманого вбивці. Ті інші, яких так багато, – це ті, хто має владу. Не вперше мене кличуть до двору, де проблеми володаря вимагають швидких ударів мечем. Але я ніколи не вбивав людей заради грошей, незалежно – у добрій чи поганій справі. І ніколи того не робитиму.

Атмосфера за столом жвавішала відповідно до зменшення кількості пива. Рудий Крах ан Крайт знайшов удячних слухачів, оповідаючи про битву над Твітою. Намалювавши на столі за допомогою кістки з м’ясом, вмоченої у соус, мапу, він наносив тепер, голосно репетуючи, тактичну ситуацію. Кудкудак, доводячи влучність свого прізвиська, раптом заквоктав, наче справжня квочка, викликавши загальну веселість серед співрозмовників і замішання серед слуг, переконаних, що птиця, насміявшись із їхньої пильності, якось дісталася з дворища до зали.

– Отже, доля покарала мене занадто здогадливим відьмаком. – Каланте посміхнулася, але очі мала примружені і злі. – Відьмаком, який без тіні поваги чи хоча б звичайної шанобливості демаскує мої інтриги й мерзотні, злочинні плани. А чи мої чарівна врода і виняткова особистість не затьмарили, бува, твого розуму? Ніколи більше так не роби, Ґеральте. Не розмовляй так із тими, хто має владу. Багато хто з них не забуде тобі таких слів, а ти знаєш королів, відаєш, що можливостей у них достатньо. Кинджал. Отрута. Яма. Розпечені кліщі. Є сотні, тисячі засобів, до яких вдаються королі, звиклі мститися за свою уражену гордість. Ти не повіриш, Ґеральте, як легко вразити гордість декого з володарів. Рідко хто з них спокійно сприйме такі слова, як «ні», «не робитиму» чи «ніколи». Мало того, варто такого перервати, коли він говорить, чи вставити недоречне зауваження, і ти вже забезпечив собі ламання колесом^[21].

Королева стулила білі вузькі долоні й легенько сперлася на них устами, зробивши ефектну паузу. Ґеральт не переривав і нічого не вставляв.

– Королі, – продовжила Каланте, – поділяють людей на дві категорії. Одним наказують, а інших – купують. Тому що вони свято вірять старій і банальній істині, що будь-кого можна купити. Будь-кого. Це тільки питання ціни. Ти з цим погоджуєшся? Ах, навіщо я питаю? Ти ж відьмак, виконуєш свою роботу й береш плату, то стосовно тебе слово «купити» втрачає презирливий відтінок. У твоєму випадку також і питання ціни – справа очевидна, пов’язана зі ступенем складності завдання, з якістю його виконання й майстерністю. А також із твоєю славою, Ґеральте. Старцівство на ярмарках виспівує про вчинки біловолосого відьмака з Рівії. Якщо хоча б половина того є правдою, я можу закластися, що ціна твоїх послуг – чимала. Ангажувати тебе на такі прості й банальні справи, як палацові інтриги чи вбивства, було б марнотратством. Це можна вирішити іншими, дешевшими руками.

– РА-А-АХ! Гра-а-а-бра-а-ах! – проревів раптом Кудкудак, викликавши гучні оплески за імітацію звуків чергового звіра. Ґеральт не знав, якого саме, але ніколи не хотів би з чимось таким зустрітися. Він відвернувся, помітивши спокійний, ядучо-зелений погляд королеви. Дрогодар, опустивши голову і сховавши обличчя за завісою сивого волосся, що спадало на руки та інструмент, тихо бринькав на лютні.

– Ах, Ґеральте, – промовила Каланте, жестом забороняючи пахолку доливати у свій бокал. – Я говорю, а ти мовчиш. Ми ж на учті, й усі хочемо гарно розважитися. Розваж мене. Мені починає бракувати твоїх влучних зауважень і точних коментарів. Доречними були б також один-два компліменти, захват або запевнення у вірності. У довільному порядку.

– Що ж, королево, – сказав відьмак, – без сумніву, я малоцікавий партнер за столом. Дивуюся, що саме мені випала честь зайняти це місце. Можна ж було посадити когось відповіднішого. Будь-кого, кого б ти тільки захотіла. Досить тільки комусь наказати чи когось купити. Це ж тільки питання ціни.

– Говори, говори. – Каланте відкинула голову, примружилась і скривила губи на кшталт милої усмішки.

– Тож горжуся й пишаюся, що саме я сиджу поряд із королевою Каланте з Цінтри, чию вроду перевищує лише її мудрість. Не меншою честю вважаю і те, що королева чула про мене і що на підставі того, що вона чула, не бажає використовувати мене у банальних справах. Минулої зими князь Хробарік, не настільки милостивий, намагався найняти мене для пошуків красуні, якій набридли його грубі залицяння і яка утекла з балу, загубивши черевичок. Важко мені було переконати його, що для цього потрібен скоріше ловчий, а не відьмак.

Королева слухала, загадково усміхаючись.

– Та й інші володарі, поступаючись тобі, пані Каланте, у мудрості, не вагалися пропонувати мені завдання банальні. Головно йшлося про позбавлення життя пасинка, вітчима, мачухи, дядька, тітки – важко перерахувати. Були вони впевнені, що це – тільки питання ціни.

Посмішка королеви могла означати що завгодно.

– Тож я повторюю, – Ґеральт злегка вклонився, – що нетямлюся від гордості, маючи можливість сидіти поряд із тобою, пані. А гордість дуже багато значить для нас, відьмаків. Ти не повіриш, королево, як багато. Один володар якось уразив гордість відьмака пропозицією роботи, що не мала нічого спільного з честю і відьмацьким кодексом. Більше того, не взяв до уваги і ввічливої відмови, хотів утримати відьмака у своєму замку. Всі, хто потім коментував ті події, одностайно твердили, що це була не найліпша ідеєя того володаря.

– Ґеральте, – сказала Каланте по хвильці мовчання. – Ти помиляєшся. Ти напрочуд цікавий партнер за столом.

Кудкудак, обтріпуючи вуса й перед каптана від пивної піни, задер голову і пронизливо завив, дуже вдало наслідуючи вовчицю під час тічки. Собаки з подвір’я й околиць завили у відповідь. Один із братів зі Стрепту, наче Деригірка, змочивши пальця у пиві, вів грубу лінію навколо формації, намальованої Крахом ан Крайтом.

– Помилка й невміння! – вигукнув. – Не треба було так робити! Сюди, на фланг, треба було направити кінноту й ударити збоку!

– Ха! – проревів Крах ан Крайт, луплячи кісткою об стіл і заляпуючи одяг і обличчя сусідів краплинами соусу. – І ослабити середину? Ключову позицію? Безглуздя!

– Тільки сліпець або божевільний не скористався б у такій ситуації з маневру!

– Так воно і є! Слушно! – гукнув Віндгальм із Аттре.

– Хто тебе, шмаркачу, запитує?

– Та ти сам шмаркач!

– Писок стули, бо я тобі кісткою в морду дам!

– Сядь на жопу та помовч, Краху, – вигукнув Ейст Турсех, перервавши бесіду з Віссеґердом. – Досить цих чвар. Гей же, пане Дрогодаре! Шкода вашого таланту! Воістину, слухання ваших чарівних, але тихих гусел вимагає більше зосередженості і поваги. Драйже Бон-Ду, досить тобі жерти та жлуктити! Нікого за цим столом ти не вразиш ні одним, ні іншим. Подуй-но у свою волинку й потіш наші вуха добрячою військовою музикою. З твого дозволу, достойна Каланте!