Щоранку від о пів на восьму до пів на дев’яту, крім неділь, Джонні Бат об’їздив на велосипеді село Чипінґ-Клеґорн, голосно насвистуючи крізь зуби, зупинявся біля кожного будинку чи котеджу й засовував до поштової скриньки ті вранішні газети, які господар передплатив у містера Тотмена, власника газетного кіоску на Гай-стріт. Так, полковникові та місіс Істербрук він привозив «Таймс» і «Дейлі Ґрефік», місіс Светенгем – «Таймс» та «Дейлі Воркер», міс Гінчкліф та міс Мерґатройд – «Дейлі Телеграф» і «Нью-Кронікл», міс Блеклок – «Телеґраф», «Таймс» і «Дейлі Мейл».

У всі ці будинки й практично в кожен дім у Чипінґ-Клеґорні він щоп’ятниці доставляв також по примірнику місцевої газети «Норт-Бенгем Ньюс енд Чипінґ-Клеґорн Ґазет», яку в селі називали просто «Газетою».

Отже, щоранку в п’ятницю, скинувши побіжним поглядом на заголовки в одній із центральних газет

більшість жителів Чипінґ-Клеґорна нетерпляче розгортали «Газету» й поринали в місцеві новини. Після побіжного погляду на розділ листів (де знаходили свій повний вираз люта ненависть і ворожнеча) дев’ятеро з десятьох передплатників починали уважно читати приватні оголошення. Тут упереміш друкувалися повідомлення про продаж нерухомої власності та про розшук осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, про винайм домашніх робітниць, про собак, про свійських тварин і птицю. – одне слово, усе те, що могло зацікавити жителів невеличкого села Чипінґ-Клеґорн.

П’ятниця 29 жовтня не була винятком.

Місіс Светенгем відкинула з чола свої гарненькі сиві кучері, розгорнула «Таймс», ковзнула тьмяним поглядом по сторінці ліворуч, дійшла висновку, що «Таймс», за своїм звичаєм, приховує цікаві новини в такий спосіб, що шукати їх марно, скинула оком на інформацію про народження, одруження та смерті, приділивши найбільшу увагу повідомленням про смерть; потім, виконавши у такий спосіб свій обов’язок, відклала «Таймс» і нетерпляче схопила «Чипінґ-Клеґорн Ґазет».

Коли через хвилину до кімнати увійшов її син Едмунд, вона вже цілком заглибилася в читання приватних оголошень.

– Доброго ранку, любий, – сказала місіс Светенгем. – Смідлі продають свій «даймлер». Вони купили його ще в тридцять п’ятому – давненько вже, хіба ні?

Син щось буркнув під ніс, узяв дві вуджені рибини, налив собі філіжанку кави, сів за стіл і розгорнув «Дейлі Воркер», яку прихилив до тостера.

– «Продаються цуценята бул-мастифа», – прочитала вголос місіс Светенгем. – Бігме, не розумію, як люди примудряються сьогодні годувати великих собак, – я справді не розумію… Ти диви, Селіна Лоренс знову шукає собі кухарку. Якби вона звернулася до мене, я сказала б їй, що давати такі оголошення в газетах – тільки час марнувати. Вона не повідомляє своєї адреси, а дає тільки номер поштової скриньки – якби вона порадилася зі мною, я сказала б їй, що це фатальна помилка, слуги нині зголошуються лише на ті повідомлення, де названо адресу працедавця. І вимагають, щоб її було названо зрозуміло й чітко… «Штучні зуби» – диво та й годі, чому сьогодні такий попит на штучні зуби? «Надзвичайно низькі ціни… Чудові цибулини. Наш найкращий сорт». Якщо бони справді найкращі, то чому ціни на них низькі?.. А ось де: «Дівчина шукає цікаву посаду. Хоче подорожувати». Диви-но, яка розумна! А хто не хоче подорожувати?.. «Такси…» Мені ніколи не подобалися такси – і не тому, що це собака німецька, ми давно вже подолали упередження проти німців – просто вони мені не подобаються та й годі. Так, місіс Фінч, чого вам треба?

Двері прочинилися, й у них просунулися голова й тулуб жінки з похмурим виразом обличчя, в потертому оксамитовому береті.

– Доброго ранку, мем, – сказала місіс Фінч. – Ви дозволите мені тут прибрати?

– Зачекай. Ми снідаємо, – сказала місіс Светенгем. – Ще не закінчили снідати, – додала вона тоном вибачення.

Скинувши поглядом на Едмунда та його газету, місіс Фінч зневажливо пирхнула й зачинила двері.

– Я тільки почав снідати, – сказав Едмунд, а його мати зауважила:

– Ліпше ти не читав би тієї жахливої газети, Едмунде. Місіс Фінч терпіти її не може.

– Не розумію, що має місіс Фінч до моїх політичних поглядів.

– Якби ти бодай належав до робітників, – пояснила свою думку місіс Светенгем. – А ти взагалі нічого не робиш.

– Це велика неправда, – обурено заперечив Едмунд. – Я пишу книжку.

– Я маю на увазі справжню роботу, – сказала місіс Светенгем. – А місіс Фінч нам дратувати не можна. Якщо вона почне нас недолюблювати й перестане приходити, де ми знайдемо іншу хатню робітницю?

– Ми дамо оголошення в «Газету», – сказав Едмунд, посміхаючись.

– Я вже тобі сказала, це нічого не дасть. Тепер, якщо в родині немає старої няньки, яка робить усю домашню роботу й готує на кухні, то справи в такої родини кепські.

– А чому тоді в нас немає старої няньки? Чому ти не подбала, щоб вона була в мене? Про що ти думала?