М.Е.Л.М. ^[1] , Арпачійя, 1933 рік

Зимовий ранок, п’ята година, Сирія. Уздовж платформи в місті Алеппо розтягнувся потяг, котрий у залізничних путівниках велично називався Таврським експресом. Він складався з кухні, вагона-ресторану, спального вагона та двох пасажирських вагонів місцевого сполучення.

Біля підніжки спального вагона стояв молодий французький лейтенант у розкішному однострої, бесідуючи з невисоким чоловіком, закутаним по самі вуха, у якого з-під одягу виднілись тільки частина червоного носа та кінчики закручених догори вусиків.

Було достобіса зимно, і хоча проводжати помітного незнайомця не належало до справ приємних, лейтенант Дюбоск мужньо виконував свій обов’язок. Із його рота линули вишукані фрази досконалою французькою. Хоча він, по суті, не розумів, що ж, власне, відбувалося. Так, лише чутки, як завше буває в таких випадках. Роздратування генерала ставало щоразу сильнішим. А тоді прибув цей чужинець-бельгієць, здається, із самої Англії. Минув тиждень, вельми напружений і дивний. А тоді дещо сталося. Один дуже відомий офіцер наклав на себе руки, інший пішов у відставку, і похмурі обличчя раптово втратили свою стурбованість, а деякі військові обмеження було послаблено. А генерал, генерал того самого лейтенанта Дюбоска, аж наче помолодшав років на десять.

Дюбоск почув випадково частину розмови генерала з чужинцем. «Ви врятували нас, mon cher^[2], – розчулено сказав генерал, його знамениті сиві вуса тремтіли. – Ви врятували честь французької армії, запобігли значному кровопролиттю! Чим я можу віддячити вам за те, що вислухали моє прохання? Подолали такий далекий шлях…»

На що чужинець (то був мсьє Еркюль Пуаро) ґречно відповів: «Чи ж годен я забути, як ви колись врятували мені життя?» Генерал заперечив, мовляв, його заслуги перебільшені, а потім, згадавши Францію, Бельгію, славу, честь та інші споріднені речі, вони щиро обнялися, і на тім їхня бесіда скінчилась.

Що ж там все-таки сталося, лейтенант Дюбоск так і не допетрав, наразі він мав посадити мсьє Пуаро на Таврський експрес, і виконував це доручення старанно і завзято, як і належало молодому офіцерові з перспективою кар’єрного зростання.

– Сьогодні неділя, – сказав лейтенант Дюбоск. – У понеділок, тобто завтра ввечері, ви будете в Стамбулі.

Це він мовив уже не вперше. Такі повторення притаманні розмовам на платформі перед відправленням потяга.

– Саме так, – погодився Пуаро.

– Гадаю, ви маєте намір залишатися там на кілька днів?

– Mais oui^[3]. Я ще не був у Стамбулі. Було б шкода проминути його… comme ça^[4]. – Він клацнув пальцями, щоб висловити це чіткіше. – Немає потреби квапитися… Я залишуся там на кілька днів як турист.

– La Sainte Sophie^[5], дуже красиве місце, – зауважив лейтенант Дюбоск, який ніколи його не бачив.

На платформу дмухнуло холодним вітром. Обоє чоловіків зіщулилися. Лейтенант Дюбоск нишком поглянув на годинник. За п’ять хвилин п’ята… Ще п’ять хвилин!

Збентежившись, що супутник міг помітити цей нетерплячий погляд, спробував відновити бесіду.

– У цю пору року небагато подорожують, – сказав він, кивнувши на вікна спального вагона.

– Саме так, – погодився Пуаро.

– Сподіватимемося, що у Таврських горах не замете.

– Таке трапляється?

– Іноді. Але не цього року.

– Тоді залишається сподіватися, – сказав мсьє Пуаро. – Новини погоди з Європи не вельми втішні.

– Навіть кепські. На Балканах повно снігу.

– Чув, що й у Німеччині також.

– Eh bien^[6], – швидко сказав лейтенант Дюбоск, щоб попередити ще одну паузу. – Завтра ввечері, о дев’ятнадцятій сорок будете в Константинополі.

– Так, – сказав мсьє Пуаро, і відчайдушно продовжив: – La Sainte Sophie, кажуть, дуже гарна.