Усі архітектурні, мистецькі витвори, місця, а також наукові й релігійні організації існують у дійсності.

Старенький потяг зубчастої колії повз крутим схилом на запаморочливу висоту, й Едмонд Кірш роздивлявся зазубрені скелі вгорі. На віддалі, вбудований просто в скелю, наче висів у просторі масивний кам’яний монастир – немовби його дивовижним чином приєднали до прямовисного виступу.

Ця непідвладна часові святиня в Каталонії, що в Іспанії, витримує невблаганне земне тяжіння вже понад чотири століття, не відступаючи від первинного призначення – відгородити своїх мешканців від сучасного світу.

«Іронія долі в тому, що тепер вони перші дізнаються правду», – думав Кірш, гадаючи, що йому на це скажуть. Історично склалося так, що найнебезпечніші люди світу – то люди Божі… особливо тоді, коли їхнім божествам щось загрожує. «А я зібрався засунути розпечений спис в осине гніздо!»

Коли поїзд дістався верхівки, Кірш побачив самотню постать, яка чекала його на платформі. Висохлий, як кістяк, чоловік був вбраний у католицьку пурпурову сутану й біле рокето^[1], голову його покривав пілеолус^[2]. Кірш упізнав сухорляве обличчя з фотографій – і відчув несподіваний приплив адреналіну.

«Вальдеспіно зустрічає мене особисто!»

Єпископ Антоніо Вальдеспіно був в Іспанії особою вельми поважною, навіть грізною: не лише близький друг і порадник самого короля, а й один з найактивніших і найвпливовіших прибічників збереження традиційних католицьких цінностей і давніх політичних стандартів.

– Певне, ви Едмонд Кірш? – промовив єпископ, коли Кірш вийшов із вагона.

– Каюся, це я, – усміхнувся гість, тиснучи кістляву руку господаря. – Єпископе Вальдеспіно, хотів би подякувати вам за те, що призначили мені зустріч!

– Ну а я вдячний, що ви про неї попросили, – голос єпископа виявився сильнішим, аніж того очікував Кірш: чітким і проникливим, немов звук дзвона. – Нечасто до нас на пораду приходять науковці, особливо такі видатні, як ви. Прошу, проходьте сюди.

Вальдеспіно вів Кірша платформою, і холодний гірський вітер розмаював його сутану.

– Маю зізнатися, – мовив Вальдеспіно, – я уявляв вас інакшим. Гадав, що побачу професора, а ви такий… – його дещо зневажливий погляд ковзнув стильним костюмом від Kiton, перейшов на черевики від Barker зі страусової шкіри, – кльовий… здається, так це називається?

Кірш усміхнувся ввічливо, подумавши: «Слово кльовий уже кількадесят років тому вийшло з моди».

– Прочитавши список ваших досягнень, – сказав єпископ, – я все ж не до кінця зрозумів, чим ви займаєтесь.

– Я спеціалізуюся на теорії ігор і комп’ютерному моделюванні.

– То ви створюєте комп’ютерні ігри, в які діти граються?

Кірш відчував, що єпископ насправді багато з чим обізнаний, просто вдає старомодного дивака. Точніше сказати, Вальдеспіно знає про техніку страшенно багато й часто попереджає інших про її небезпеки.

– Ні, шановний єпископе, теорія ігор – це розділ математики, який вивчає закономірності, щоб робити прогнози щодо майбутнього.

– О так. Здається, я читав, що ви передбачили фінансову кризу в Європі кілька років тому? Коли ніхто до вас не дослýхався, ви врятували всіх, винайшовши комп’ютерну програму, яка просто витягла Євросоюз із могили. Як ви сказали? «Мені тридцять три роки – у цьому віці Христос здійснив Своє воскресіння».

Кірш зніяковів.

– Погана була аналогія, ваше преосвященство. Я був молодий.

– Молодий? – тихо розсміявся єпископ. – А скільки ж вам зараз… сорок?

– Точно.

Старий усміхнувся; вітер напинав його одежу.