Пола Гоукінз
ГЛИБОКО ПІД ВОДОЮ
Усім, хто баламутить воду, присвячую
Нині нам відомо, що спогади – не застиглі чи завмерлі, як те варення в банках у комірчині Пруста. Спогади трансформуються, розбираються на складові, знову збираються і категоризуються з кожним актом пригадування.Олівер Сакс. Галюцинації
Затон Утоплениць
Ліббі
– Ще раз! Ще раз!
Її знову зв’язують. Цього разу по-іншому: ліву руку до правої ноги, праву – до лівої. Навколо пояса її теж обв’язано мотузкою. Цього разу до води її несуть.
– Благаю… – промовляє вона, бо тепер уже не певна, чи зможе витримати цей холод і чорноту. Вона хоче повернутися назад, до домівки, якої вже немає, у той час, коли вони з тітонькою сиділи біля каміна й розповідали казки одна одній. Хоче опинитися в ліжку у своєму будиночку, хоче знову стати маленькою, вдихати дим від дров, троянди і приємний запах шкіри тітоньки.
– Благаю…
Вона йде під воду. Коли її витягають удруге, губи її посиніли, а дихання вже не повертається.
Частина перша
2015 рік
Джулс
Було щось таке, що ти хотіла мені розповісти, правда? Що ж це було? У мене таке відчуття, немовби мене винесло з цієї розмови давним-давно. Я вже не могла зосередитися. Я думала про щось інше, намагалася з усім розібратися, не слухала, втрачала нитку бесіди. Що ж, тепер ось тобі вся моя увага. Тільки я не можу позбутися думки, що випустила з поля зору щось більш помітне.
Коли до мене прийшли й розповіли, я розсердилася. Спочатку відчула полегшення, бо коли двоє поліцейських з’являються на порозі саме тоді, коли ти шукаєш квиток на потяг і ось-ось побіжиш на роботу, то боїшся найгіршого. Я хвилювалася за важливих для мене людей – за друзів, колишнього, колег.
Але річ була не в них, сказали вони, а в тобі. То на мить мені стало легше, а потім мені сказали, що сталося, що тебе вже немає, сказали, що ти була у воді – і тут я розлютилася. Розлютилася й злякалася.
Я міркувала про те, що ж мені сказати, коли прийду, що я знала: ти це зробила мені на зло, щоб мене засмутити, злякати, зламати мені життя. Привернути мою увагу, витягти мене куди тобі заманулося. Ну ось, Нел, тобі це вдалося: ось я там, куди ніколи не хотіла потрапити знову, маю доглядати твою дочку, розгрібати твій срач, будь він проклятий.
Понеділок, 10 серпня
Джош
Щось мене розбудило. Я сів на ліжку і помітив, що кімната мами з татом була відчинена, а коли придивився, то побачив: мами в ліжку немає. Тато, як завжди, хропів. Годинник з радіо показував 4:08. Я подумав, що вона, напевно, внизу. У мами бувало безсоння. Тепер безсоння в них обох, але він п’є таблетки, такі сильні, що хоч стань і закричи в нього над вухом – не прокинеться.
Я пішов униз по-справжньому тихо, бо зазвичай у таких випадках вона вмикає телевізора й дивиться оті занудні реклами про апарати, які допомагають схуднути, або прибирати, або чистити овочі по-всякому, і тоді засинає. Але ні телевізор не працював, ні на дивані її не було, то я зрозумів, що мама десь вийшла.
Вона кілька разів так робила – принаймні наскільки мені відомо. Я не можу стежити за всіма одночасно. Першого разу вона сказала мені, що вийшла просто провітритися, але іншого ранку я прокинувся, а її вдома не було, а коли я визирнув у вікно, то її машина не стояла перед будинком, де вона зазвичай стоїть.
Гадаю, вона, можливо, їздить гуляти на річку або відвідує могилу Кейті. Я теж так інколи роблю, але ж не серед ночі.
Мені було б страшно ходити поночі, та й не по собі мені було б, адже саме це зробила Кейті: встала посеред ночі, пішла на річку й не повернулася. Але й розумію, чому мама так робить: так вона зараз може бути найближче до Кейті, крім, хіба що, коли сидить в її кімнаті, що вона, я знаю, теж інколи робить. Кімната Кейті поряд з моєю, і мені чути, як мама плаче.
Я сів на диван і став на неї чекати, але, напевно, заснув, бо коли почув, що відчиняються двері, надворі вже було світло, а коли глянув на годинник на каміні, була чверть на восьму. Я почув, як мама зачинила двері – і побігла просто по сходах.
Я помчав за мамою нагору. Стояв біля спальні й дивився в шпарину. Мама стояла на колінах біля ліжка, і обличчя в неї було червоне, як від бігу. Вона важко дихала й казала:
– Алеку, вставай. Вставай! – і трусила батька. – Нел Ебботт загинула! Її знайшли у воді. Вона стрибнула!