Щось було не до шмиги.

Службовка паспортного контролю широко посміхнулася:

– How are you, mate?^[1]

– I’m fine,^[2] – збрехав Харрі Холе. Тридцять годин тому він вилетів з Осло, зробив пересадку в Лондоні, потім ще одну в Бахрейні й останні години провів на цьому клятому сидінні перед запасним виходом. З міркувань безпеки йому довелося всю дорогу до Сінгапура сидіти у вкрай неприродній позі, і він лише дивом не звихнув собі хребта.

Жінка за столом припинила посміхатися і тепер з неабияким інтересом вивчала його паспорт. Що її так зацікавило – фотографія чи почерк, – сказати було важко.

– Business?^[3]

Раніше Харрі Холе гадав, що митні офіцери в усьому світі з увічливості додають «сер», але потім він прочитав, що подібні формальності в Австралії великого поширення не набули. Ну й добре. Харрі не так часто подорожував і снобом не був. Усе, що йому потрібно зараз, – це готельний номер і ліжко, і що швидше, то краще.

– Yes. – Харрі затарабанив пальцями по столу.

Нараз губи її скривилися, а в голосі почулися верескливі нотки:

– Why is’nt there a visa in your passport, Sir?^[4]

Серце його підскочило, ніби передчуваючи катастрофу. Може, слово «сер» тут використовують, лише коли ситуація загострюється?

– Sorry, I forgot,^[5] – промимрив Харрі, гарячково порпаючись у внутрішніх кишенях. І чому спеціальні візи не проставляють у паспорті, як звичайні? Харрі почув, як у когось у черзі за ним задзумів мобільний. Він знав, що це його сусід по літаку. В того ще під час польоту раз у раз лунала одна й та сама мелодія. Ну чому він такий дурень, ніколи не може запам’ятати, в яку кишеню кладе речі? Було тепло, хоча настав вечір – за кілька хвилин десята. У Харрі засвербіло в потилиці.

Нарешті документ знайшовся, і Харрі поклав його на стіл.

– Police officer, are you?^[6]– Жінка відірвала погляд од візи і пильно поглянула на нього. Її обличчя набуло колишнього виразу. – Сподіваюсь, у нас не вбили яких-небудь норвезьких блондинок. – Вона голосно розсміялася і поставила на візу штамп.

– Well, just one,^[7] – відповів Харрі Холе.

Зал чекання був напханий представниками туристичних компаній та водіями, і кожен тримав над собою табличку з чиїмсь ім’ям, але свого Харрі не надибав. Він уже був надумався взяти таксі, як раптом побачив чорношкірого чоловіка у світлих джинсах і гавайській сорочці. У нього був надзвичайно широкий ніс і темне кучеряве волосся. Розчищаючи собі шлях між табличками, він ішов прямо до Харрі.

– Гадаю, ви – містер Ховлі? – з переможним виглядом запитав він.

Харрі Холе второпав не відразу. Він уже налаштувався перший час в Австралії поправляти тих, хто читатиме його прізвище як «Ховл» – «дірка». Але варіанта «містер Ховлі» – «пан Святоха» – він аж ніяк не чекав.

– Ендрю Кенсинґтон, – з усмішкою назвався чоловік і немов кліщами стиснув долоню Харрі своїм ручиськом. – Ласкаво просимо у Сідней, сподіваюся, вам сподобався політ. – Його казенно-привітний голос звучав відлунням слів, двадцять хвилин тому промовлених стюардесою.

Чоловік узяв пошарпану валізу Харрі і не оглядаючись пішов до виходу. Харрі попрямував за ним.

– Ви із сіднейської поліції? – завів розмову Харрі.

– Так, друже. Бережися!

Двері шваркнули Харрі прямо по носові, так що в очах закрутилися сльози. Гарний початок для низькопробної комедії! Норвежець помацав ніс і вилаявся рідною мовою. Кенсинґтон поглянув на нього співчутливо.

– Капосні тут двері, еге ж? – сказав він.

Харрі змовчав. Він не знав, як в Австралії відповідають на подібні запитання.