Присвячую Морні, своїй любій Старій Шкапі, а також Юніс, Пуленґ і Номтандазо, які показали мені: сегрегацією можна розділити людей, але не їхні серця, бо любов не зважає на колір і здатна подолати будь-які перешкоди

 

 

Робін Конрад

 

 

Я з’єднала останні дві лінії поля для гри в класики й намалювала в горішньому квадратику велику десятку. Мені аж дух перехопило від того, що я написала, скільки років мені виповниться наступного дня народження, бо всі знали: діставшись віку, що записується двозначним числом, людина перестає бути дитиною. Шматочок зеленої крейди, який я позичила без відома тата з його табло для підрахунку очок у дартсі, був такий малий, що, довершуючи своє творіння, я аж подряпала пальці об бетон на під’їзній доріжці.

— Ось, готово. — Я відступила й оглянула свою роботу. Як завжди, засмутилася, бо те, що я створила, вийшло не таким хорошим, як я собі уявляла.

— Воно ідеальне, — оголосила Кет, бо, як завжди, прочитала мої думки й спробувала мене заспокоїти, поки я не змила поле, засумнівавшись у собі.

Я всміхнулася, попри те що на її думки не дуже зважала: мою сестру-близнючку легко було вразити будь-чим, за що я бралася.

— Ти перша, — мовила Кет.

— Гаразд.

Я витягнула з кишені бронзову монетку в півцента й потерла її на щастя, а тоді підкинула в повітря з нігтя великого пальця. Монетка описала дугу й закрутилася, виблискуючи на сонці, а коли нарешті приземлилася на перший квадратик, я кинулася вперед, жадаючи пройти поле за рекордний час.

Я зробила три ходи, перш ніж монетка вискочила з квадратика під номером 4. Тут і мала закінчитися моя черга, та я швидко глянула на Кет, а вона тим часом відволіклася на гагедаша 1, що здійняв ґвалт на сусідському даху. Поки вона не встигла помітити мою помилку, я повернула монетку на місце носаком парусинового черевика й поскакала далі.

— Ти чудово просуваєшся! — гукнула Кет за кілька секунд, повернувшись назад і помітивши мої успіхи.

Підбадьорена її оплесками й підтримкою, я пострибала ще швидше й не помітила вчасно, що в мене розв’язався один шнурок.

Я зашпорталась об нього, ледве пройшовши останній квадратик, і гепнулася навколінки, обідравши шкіру об шерехатий бетон. Я закричала: спершу злякавшись, а потім — від болю, і за мить почула кроки, а відтак у себе перед очима побачила мамині сандалі. На мене впала її тінь.

— О господи, тільки не це. — Мама потягнулася донизу й різко зіп’яла мене на ноги. — Яка ж ти незграбна. І в кого ти така вдалася?

Коли я повернула скривавлене коліно так, щоб їй було видно, вона зацокала язиком.

Кет, яка сиділа навпочіпки біля мене, скривилася, побачивши гравій, що застряг у рані. Від сліз у мене защипало в очах, але я знала, що повинна стримати їх, щоб вони не потекли, бо інакше мама буде незадоволена.

— Зі мною все гаразд. Нічого страшного.

Я видушила із себе кволу усмішку й обережно підвелася.

— Ох, Робін, — зітхнула мати. — Ти ж не плакатимеш? Тобі ж відомо, яка ти негарна, коли плачеш.

Вона кумедно скосила очі й скривила лице, підкріплюючи свої слова, а я видушила із себе смішок, що його вона так хотіла почути.

— Не плакатиму, — запевнила я. Плач на доріжці перед будинком, просто під носом у сусідів, був би непростимим переступом: моя мама дуже переймалася чужою думкою й очікувала того самого від мене.

— Хороша дівчинка.