Того дня, коли армада вирушила на війну, того останнього дня, коли ми попрощалися зі старим життям, мене запросили на одну імпрезу. У той вечір подібні імпрези відбувалися повсюди, на всіх ста п’ятдесяти планетах Мережі, але найважливішою була лише ця.

Я підтвердив свою участь через інфосферу, прискіпливо оглянув мій найкращий парадний костюм, добре вимився, поголився, скрупульозно вбрався та в призначений час скористався одноразовим монідиском на картці запрошення для телепортації з Есперанса на ЦТК.

У цій півкулі ЦТК уже вечоріло, і навскісне проміння сонця рясним світлом заливало усе довкола: горби й долини Оленячого парку^[4], сірі хмаросяги Адмінкомплексу далеко на півдні, обсаджені плакучими вербами береги річки Тетіс разом із блискучим болотяним вогнем і білі колонади самого Будинку уряду. Прибували тисячі гостей, але співробітники служби безпеки зустрічали кожного, звіряли наші запрошення зі зразками ДНК і галантним порухом руки показували шлях далі, до бару та буфету.

— Пан-Джозефе Северне? — ґречно уточнив провідник.

— Так, — збрехав я.

«Це всього лиш одне з багатьох моїх імен. Але точно не моя особистість».

— Директриса Ґледстон з радістю прийме вас цього вечора, трохи пізніше. Вас повідомлять, коли вона звільниться.

— Дуже добре.

— Якщо вам потрібно щось із наїдків або розваг, то промовте замовлення вголос, і наземні монітори прослідкують за їхнім виконанням.

Я кивнув, усміхнувся і залишив провідника позаду. Не встиг я ступити і дюжини кроків, як він уже розвернувся до наступних відвідувачів, що виходили з порталу на перон телепорт-станції.

Зі зручного місця на невеличкому пагорку мені було добре видно, як на кількохстах акрах тисячі гостей товклися по опоряджених газонах і блукали нетрями підстрижених садів. За узліссям, уже затіненим кронами прибережних дерев, де стояв я, тягнувся англійський сад, а далі височів імпозантний корпус Будинку уряду. У далекому дворику грав оркестр, і приховані динаміки розносили звуки до найвіддаленіших закутків Оленячого парку. Високо в небі невпинна вервечка «емтешок» спіраллю опускалася з телепорту. Кілька секунд я спостерігав за їхніми строкато вдягненими пасажирами, які спішувалися на перон біля наземного порталу. Мене захоплювало розмаїття транспорту: надвечірнє світло вигравало не тільки на кузовах стандартних «віккенів», «альців» та «сумацо», а й на рококових витребеньках летючих барж і металевих корпусах антикварних екранольотів, що були старомодними ще за днів існування Старої Землі.

Я побрів довгим пологим схилом до берега Тетісу, минаючи причал, де поміж неймовірного буйства та різновидів річкового транспорту по трапах сходили новоприбулі. Тетіс — єдина у світі ріка, що протікає всіма планетами Мережі й котить свої хвилі через постійні брами телепортів, змонтовані на певних ділянках понад двохсот світів та їхніх супутників. А люди, що мешкають на її набережжях, відносяться до найзаможнішого прошарку населення Гегемонії. І це можна виснувати із суден на воді: великих зубатих крейсерів, укритих запонами барок, п’ятиярусних барж, більшість із яких обладнана повітряними рушіями, мудрованих плавучих домів, мабуть, із власними телепортами, маленьких плавучих островів, імпортованих із Мауї-Заповітної, субмарин та прудких катерів періоду до Гіджри, багатого асортименту морських «емтешок» ручної роботи із Ренесанс-Вектората кількох сучасних яхт-всюдиходів, чиї обводи ховалися за бездоганно дзеркальними овоїдами захисних полів.

Тутешні гості здавалися не менш пафосними та вражаючими за власні судна: стиль їхнього вбрання варіювався від консервативних вечірніх костюмів та суконь відповідно до моди часів перед Гіджрою — це на тілах, яких вочевидь ніколи не торкалася терапія Поульсена, — і аж до найвищих зразків моди ЦТК на драпірованих фігурах, добряче підправлених знаменитими аРНКтистами. Я рушив собі далі, затримавшись тільки біля довгого столу з не менш довгим меню: у свою тарілку я поклав трохи ростбіфу, салату, філе повітряного кальмара, карі з Парваті та свіжого хліба.

Поки я знайшов, де можна примоститися неподалік від садів, надвечірнє світло вже помалу поступилося місцем сутінкам і на небі повигулькували зірки. Вогні недалекого міста і сусіднього Адмінкомплексу були свідомо притлумлені задля кращої демонстрації прольоту армади. Тож небо Центру Тау Кита сьогодні стало яснішим, ніж коли-небудь упродовж кількох попередніх століть.

— Я впевнена, що ми вже десь бачилися, — з усміхом поглянула на мене якась жінка.

Я всміхнувся їй у відповідь, упевнений, що це не так. Вона виглядала напрочуд привабливо, хоча була, можливо, вдвічі старшою від мене, років під шістдесят стандартних, але з першого погляду їй навряд чи хтось би дав навіть мої двадцять шість. Усе завдяки грошам та Поульсену. Шкіра була настільки чиста, що здавалася майже прозорою. Волосся — заплетене в колосок, а перса — радше відкриті, ніж прикриті димчастою сукнею — мали бездоганний вигляд. В її очах чаїлася жорстокість.

— Можливо, — відповів я, — хоча мені здається, що навряд. Мене звуть Джозеф Северн.

— Звісно, — погодилась вона. — Ви — митець!

Я не був митцем. Я... був колись... поетом. Але особистість Северна^[5], у якій я вже цілий рік існував із моменту смерті моєї справжньої персоналії, промовляла, що я митець. У файлах Речі Спільної все це зазначено.

— А я пам’ятала! — розсміялася дама.