Еріх Марія Ремарк
ТРИ ТОВАРИШІ

Небо ще було латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. Сонце от-от мало зійти. Я глянув на годинник. Ще не було восьми. Лишалося чверть години.
Я розчинив браму й наготовив бензиновий насос. Під цей час завше проїздили машини, яким треба було заправитись. Раптом позаду почулося якесь хрипке вищання; здавалося, ніби десь поблизу під землею накручували іржаву гайку. Я, прислухаючись, зупинився. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку відхилив двері. В напівтемному приміщенні блукав якийсь привид. На ньому була забруднена біла хустка, синій фартух і грубі пантофлі; привид розмахував мітлою, важив з дев'яносто кіл і виявився… прибиральницею Матільдою Штос.
На якусь мить я спинився, дивлячись на неї. Вона з грацією бегемота топталася поміж радіаторами автомашин і глухим голосом наспівувала пісню про вірного гусара.
На столі біля вікна стояло дві пляшки з коньяком. Одна з них — майже зовсім порожня. А звечора ж була повнісінька. Я забув сховати її під замок.
— Але ж, фрау Штос… — вимовив я.
Спів обірвався. Мітла впала на долівку. Блаженна посмішка згасла. Тепер привидом став я.
— Боже праведний!… — пробелькотіла Матільда, втупивши в мене погляд своїх почервонілих очей. — Вас я так рано не сподівалася…
— Це ясно. Ну як, сподобалось?
— Воно-то так… Але ж мені дуже ніяково… — Вона витерла губи. — Я просто розгубилася…
— Ну, це вже перебільшення. Ви просто здорово набралися. Набралися, як конопляний сніп — води.
Вона ледве трималася на ногах. Її вусики здригались, а повіки кліпали, як у старої сови. Та поступово у неї в голові трохи прояснилося. Вона рішуче зробила крок уперед.
— Пане Локамп… Людина — це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала з пляшки… потім ковтнула трошечки, бо ж мене завжди чомусь нудить… а потім… потім біс мене, мабуть, попутав… А до того ж не слід бідну жінку на гріх наводити та пляшок тут наставляти…
Це вже не вперше я заставав її отакою. Матільда щоранку приходила на годину-дві прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей — вона й не доторкнеться до них, — але на горілку кидалася, як кіт на сало.
Я підняв пляшку.
— Той, що для клієнтів, ви, звичайно, не зачіпали, але оцей добрячий коньячок пана Кестера висмоктали мало не до дна.
На підстаркуватому обличчі Матільди промайнула посмішка.
— Що правда, то правда, адже я розуміюся на цьому зіллі. Та хіба ви зрадите мене, пане Локамп? Мене, беззахисну вдову?
Я похитав головою:
— Сьогодні — ні!
Вона обсмикнула підтикану спідницю.
— Тоді мені краще втекти звідси. Бо ж коли пан Кестер прийде… тоді хай бог милує!
Я підійшов до шафи й відімкнув її.
— Матільдо!…
Вона перехильцем поспішила до мене. Я підняв коричньову чотиригранну пляшку.
Матільда на знак протесту звела руки:
— Це вже не я! Слово честі! Того я не чіпала!
— Знаю, — сказав я і налив повну стопку. — А чи знаєте ви, що це таке?
— Ще б пак! -вона облизнула губи. — Ром! Багатолітній ямайський ром!