Усі розсілися на спальниках, Аляска курила з неприхованою зневагою до очевидної пожежонебезпечності дерев’яної конструкції, і тут Полковник дістав аркуш друкарського паперу і зачитав:

– Мета сьогоднішнього свята – раз і назавжди довести, що ми – справжні приколісти, а п’ятиденки – справжні невдахи. А ще у нас буде нагода зіпсувати життя Орлу, а це завжди приємно. Отож,– промовив він і зробив паузу, мов перечікуючи барабанний дріб,– сьогодні ввечері ми воюємо на три фронти. Фронт перший: передприкол: ми, так би мовити, підсмалимо Орлу дупу. Фронт другий: операція «Лисань», у якій Лара самотужки здійснює каральну місію, настільки витончену і жорстоку, що вигадати її міг тільки... ну... я.

– Гей! – урвала його Аляска.– Це була моя ідея!

– Ну гаразд, о’кей. Це була Алясчина ідея,– зареготався він.– І нарешті, фронт третій: звіти про успішність. Ми увійдемо в шкільну мережу та скористаємося базою даних з успішності, щоб розіслати родичам Кевіна та ін. повідомлення про те, що вони завалили деякі з предметів.

– Нас, безперечно, витурять зі школи,– мовив я.

– Сподіваюся, ви азіата з собою прихопили не тому, що вирішили – він комп’ютерний геній. Бо я не геній,– сказав Такумі.

– Нас не витурять, а комп’ютерний геній – це я. Всі решта – робоча сила і прикриття. Ми просто, знаєте, здіймемо маленький шарварок.

а тиждень до того, як я поїхав до школи-інтернату в Алабамі, покинувши родину, Флориду і все своє жалюгідне життя, мама вирішила будь-що влаштувати мені прощальну вечірку. Сказати, що нічого доброго я не очікував, це висловитися дуже м’яко. Хоча мене змусили запросити всіх своїх «шкільних друзів», тобто весь набрід з театрального гуртка й кількох розумників з уроків англійської, з якими соціальна необхідність змушувала мене сідати в їдальні нашої звичайної школи, однак я знав, що вони не прийдуть. Мама не здавалася, бо плекала ілюзію, ніби я всі ці роки примудрявся приховувати від неї свою популярність у школі. Вона приготувала силу-силенну артишокового соусу. Прикрасила вітальню жовто-зеленими вимпелами – у кольорах моєї майбутньої школи. Купила дві дюжини хлопавок і розставила по краю маленького столика.

Й от, коли прийшла остання п’ятниця, коли майже всі речі були спаковані, мама з татом і зі мною о четвертій п’ятдесят шість вечора сіли на канапу у вітальні, терпляче очікуючи появи кавалерії з плакатом «Щасливої дороги, Майлзе». Кавалерія таки прискакала, і складалася вона рівно з двох осіб – Марі Лосон, тендітної білявочки в прямокутних окулярах, і її дебелого (м’яко кажучи) хлопця Вілла.

– Привіт, Майлзе,– сказала Марі, сідаючи.

– Привіт,– відказав я.

– Як літо провів? – поцікавився Вілл.

– Нормально. А ти?

– Добре. Ми ставили «Ісуса Христа – суперзірку». Я допомагав з декораціями. Марі зробила освітлення,– сказав Вілл.

– Круто,– зі знанням справи кивнув я, і на цьому теми для розмови вичерпалися. Я міг би спитати щось про «Ісуса Христа – суперзірку», але я: 1) не знав, що це таке, 2) не хотів знати, 3) я ніколи не вирізнявся здібностями до світських розмов. Зате моя мама може розбалакувати годинами, тож вона додала розмові ніяковості, запитавши про графік репетицій і про те, як одбули рок-оперу – чи мала вона успіх.

– Гадаю, мала. Людей було багато, гадаю...– Марі взагалі багато гадала.

Нарешті Вілл мовив:

– Ну, ми завітали просто попрощатися. Марі треба до шостої повернутися додому. Веселого тобі життя в новій школі, Майлзе.

– Дякую,– з полегшенням відказав я. Гіршою од вечірки, на яку ніхто не прийшов, може бути тільки вечірка з двома неймовірними, жахливими занудами.

Вони пішли, а я сів поруч з батьками і втупився у порожній екран телевізора – мені хотілося його ввімкнути, але я розумів, що зараз не варто. Я відчував, що батьки обоє дивляться на мене, очікуючи, що я розплачуся абощо, ніби я не знав од самого початку, що все буде саме так. Але ж я знав. Я відчував їхню жалість, з якою вони загрібали чипсами артишоковий соус, призначений для моїх уявних друзів, але жаліти варто було їх, а не мене: я ж не розчарувався. Мої очікування справдилися.

– Через це ти хочеш і поїхати від нас, Майлзе? – поцікавилася мама.

Я мить поміркував над цим, стараючись не дивитися на неї.