Стівен Кінг, Пітер Страуб
Талісман

П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де вода й суша зливаються воєдино, та, засунувши руки в кишені джинсів, вдивлявся в непорушний Атлантичний океан. Хлопчику було дванадцять років, і на свій вік він виглядав височеньким. Легкий океанічний бриз звіював з його ясного та чистого чола пасмо трохи задовгого каштанового волосся. Він стояв, сповнений тривожних і болісних відчуттів, з якими жив останні три місяці — відколи мати замкнула двері їхнього будинку на Родео-Драйв у Лос-Анджелесі та, закрутившись у вирі меблів, чеків та агентів нерухомого майна, винайняла квартиру на Централ-Парк-Вест. Із тієї квартири вони теж утекли на тихий курорт на Нью-Гемпширському узбережжі. Порядок і передбачуваність зникли з Джекового світу. Життя видавалося йому таким же плинним і бурхливим, як і товща води, що простягалася попереду. Матір гнала його світом, тягнула з місця на місце; але що гнало її саму?

Його мати тікала, тікала.

Джек обернувся, обвівши оком порожній пляж спершу по ліву, а потім і по праву руку від себе. Ліворуч розкинувся «Дивосвіт Аркадія» — парк розваг, гамір і галас в якому не замовкали від Дня Пам’яті й до Дня Праці^[3]. Тепер він стояв, мовчазний і нерухомий, мов серце, що завмерло між двома ударами. Схожі на чудернацькі риштування «американські гірки» височіли на тлі безликого й захмареного неба, а чорні стійки та кутові опори нагадували ескізи вугіллям. Десь там був його новий друг, Спіді Паркер, але зараз хлопчик не думав про нього. Праворуч стояв готель «Сади Альгамбри», і саме до нього нестримно поверталися Джекові міркування. У день приїзду йому на мить здалося, що він побачив веселку над подвійним дахом мансарди. Знак долі, передбачення на майбутні кращі зміни. От тільки не з’являлася там веселка. То крутився флюгер, захоплений вітрами в полон — праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч… Тоді Джек вийшов із орендованого авто і, не звертаючи уваги на безмовне мамине прохання витягнути багаж, поглянув угору. Над рухливим мідним півником флюгера нависло тільки порожнє небо.

— Синку, відчини багажник і витягни торби, — гукнула до нього мама. — Одна надірвана підстаркувата акторка бажає зареєструватися в готелі й трохи хильнути.

— Банального мартіні, — відгукнувся на те Джек.

— А я сподівалася, ти скажеш, що я не така вже й підстаркувата, — мама важко виштовхала себе з автомобільного сидіння.

— Ти не така вже й підстаркувата.

Вона зиркнула на сина звичним поглядом хвацької Лілі Кавано (Сойєр), яка два десятки років поспіль була Королевою «бешок»^[4]. Жінка випросталася.

— Тут буде добре, Джекі, — сказала вона. — Тут усе буде добре. Це хороше місце.

Чайка повільно пролетіла над дахом готелю, і на мить Джека охопило тривожне відчуття, ніби флюгер полетів угору.

— Ми на певний час утримаємося від телефонних дзвінків, гаразд?

— Звісно, — відповів Джек.

Вона бажала сховатися від дядька Морґана, їй не хотілося більше сварок із колишнім діловим партнером покійного чоловіка — кортіло тільки заповзти в ліжко з келихом банального мартіні та з головою сховатися під ковдру…

Надто багато смертей навколо; світ наполовину зліплений зі смерті. У небі заквилила чайка.

— Хутчіше, малий, хутчіше, — промовила мама. — Ходімо в одне велике хороше місце^[5].

Джек подумав тоді: «Принаймні, якщо стане зовсім сутужно, завжди є дядько Томмі».