Гарлан Кобен
ТВОЯ ПЕРША ОСТАННЯ БРЕХНЯ

Джо поховали за три дні після вбивства.

Майя вбралась у чорне, як і належить скорботній удові. Сонце пекло, повне неослабної люті, нагадуючи їй про місяці, проведені в пустелі. Родинний пастор щедро сипав кліше, однак Майя його не слухала. Вона перевела погляд через дорогу на шкільне подвір’я.

Справді, цвинтар навпроти початкової школи.

Майя проїжджала тут бозна-скільки разів, ліворуч – кладовище, праворуч – початкова школа, але ніколи не зауважувала, наскільки ж дивне таке розташування, навіть непристойне. Цікаво, що ж було першим – шкільний двір чи кладовище? Хто саме вирішив звести школу біля цвинтаря – чи навпаки? Чи взагалі мало бодай якесь значення таке зіткнення кінця життя і його початку, чи, може, це до певної міри навіть доречно? Смерть настільки близько, завжди, на відстані подиху, тож, можливо, мудро знайомити дітей із цим явищем змалечку.

Тож Майя морочила собі голову подібними дурощами, дивлячись, як труна Джо зникає в землі. Відволіктись. Це необхідно. Пережити це.

Від чорної сукні свербіла шкіра. За останні десять років Майя відвідала більше сотні поховань, але наразі вона вперше зобов’язана надягти чорне. Нестерпно.

Праворуч від неї стояли родичі Джо: мати Джудіт, брат Ніл, сестра Керолайн, – виснажені від горя та спеки. Ліворуч нетерпляче посмикувалася, чіпляючись за руку Майї, як за мотузку, її (та Джо) дворічна дочка Лілі. Один зі стереотипів батьківства говорить, що інструкції до дітей не видають. Сьогодні це видавалося справедливим як ніколи. Майя розмірковувала, як треба поводитись у таких ситуаціях? Залишити дворічну дочку вдома чи взяти її на похорон батька? Такі теми не порушувалися на веб-сайтах для матусь про все на світі. У нападі гніву й жалю до себе Майя мало не запостила своє питання онлайн: «Усім привіт! Мого чоловіка нещодавно вбили. Мені брати дворічну дочку з собою на цвинтар чи лишити її вдома? О, і як краще її вбрати? Дякую!»

На похорон прийшли сотні людей, і десь у затьмареному куточку її мозку спливла думка, що Джо б утішився. Джо любив людей. Люди любили Джо. Але, звісно ж, однією популярністю такий натовп не пояснити. Плакальників засмоктувала жахлива спокуса бути поблизу трагедії: холоднокровно застрелено молодого чоловіка, чарівного спадкоємця багатої родини Буркетт – і чоловіка жінки, втягнутої в міжнародний скандал.

Лілі охопила ногу матері обома руками. Майя схилилася до неї й прошепотіла:

– Сонечку, потерпи ще трохи, гаразд?

Лілі кивнула, проте притислась іще сильніше.

Майя виструнчилася знову, розгладила позичену в Ейлін чорну сукню, від якої свербіло тіло. Джо не хотів би, щоб вона вдягала чорне. Йому завжди більше подобалося бачити її у формі, яку вона носила ще тоді, як була капітаном армії США Майєю Стерн. Вони вперше зустрілися на благодійницькому вечорі, влаштованому родиною Буркетт; Джо, вбраний у смокінг, підійшов просто до неї, хвацько всміхнувся (Майя не до кінця розуміла, що означає «хвацько», аж поки не побачила цю усмішку) і сказав: «Ого, а я думав, що заводити мають чоловіки у формі».

Це була паршива фраза для знайомства, достатньо паршива, щоби розсмішити її, а такому, як Джо, більшого й не треба. Господи, яким же він був красенем. Цей спогад навіть зараз викликав у неї посмішку, серед цієї задушливої вологої спеки, так близько до його мертвого тіла. За рік після того випадку Майя та Джо одружилися. Доволі скоро з’явилася Лілі. А тепер вона ховає свого чоловіка, батька своєї єдиної дитини, наче хтось поставив запис їхнього спільного життя на швидкісну перемотку.

Багато років тому батько Майї сказав:

– Усі історії кохання закінчуються трагічно.

Майя похитала головою й відповіла:

– Боже, тату, це безжалісно.

– Так воно і є: або ти розлюбиш людину, або, якщо тобі й справді сильно пощастить, проживеш достатньо довго, щоби спостерегти смерть своєї половинки.

Майя наче наяву бачила свого батька за другим кінцем столу, укритим жовтавим пластиковим ламінатом «Форміка», у їхньому будинку в Брукліні. На ньому був звичний кардиган (не лише військові – усі професії мають свій варіант уніформи), поряд із ним – стос есе студентів коледжу, які чекали його оцінок. Вони з мамою померли багато років тому, з різницею в кілька місяців, але, правду кажучи, Майї досі було важко сказати, до яких саме трагедій належала їхня історія кохання.

Пастор провадив далі, а Джудіт Буркетт, мати Джо, учепилася в руку Майї міцним потиском горя.

– Це навіть гірше, – пробуркотіла стара жінка.

Майя не перепитувала. Вона не потребувала пояснень. Джудіт Буркетт удруге ховала дитину: уже двох із трьох її синів не стало; вважаюся, що один загинув від нещасного випадку, а другого вбили. Майя глянула на свою дитину, на маківку Лілі, і подумки спитала себе: як мати може жити з таким горем?

І, немов знаючи думки Майї, стара прошепотіла: