Ми опинилися в самісінькій сраці китайського кварталу — глухому коридорі рибного базару, що блимав тьмяно-зеленим світлом та був ущент заставлений акваріумами з крабами. Під прискіпливими поглядами тисяч чужих очиць присіли навпочіпки в «калюжі» темряви, що її створила світлоїжка. Головорізи Ліо були зовсім близько — і вони неабияк лютували. З боку торговища повсякчас чулися скрики, там щось гнівно трощили — шукаючи нас, покидьки просто-таки роздирали усе на шмаття.

— Прошу, не треба, — заплакала якась старенька, — я нікого не бачила…

Ми надто пізно зрозуміли, що з коридору немає виходу, а отже, опинилися в пастці, присівши коло водостоку у вузесенькому проході між штабелями приречених ракоподібних; десятки їхніх акваріумів утворювали височезні похилі башти, що майже торкалися стелі. Між грюкотом, вигуками й нашим різким панічним диханням вчувався невпинний ритм крабових клішень, що його відбивали об скло, — це скидалося на оркестр зламаних друкарських машинок, чиє торохтіння вгризалося в мій череп.

Принаймні цей ритм приховає звуки нашого дихання. Мабуть, цього буде досить, якщо неприродна темрява, яку породила Нур, не розсіється, а чоловіки, чиї важкі кроки чулися дедалі ближче, не придивлятимуться до хиткої порожнечі з нестабільними краями, своєрідного «пробілу» в повітрі — настільки неправильного, що його неможливо було не помітити, якщо хтось таки зупинить на ньому свій погляд. Нур сформувала цей простір, провівши рукою в повітрі довкола нас обох — темрява пробуджувалася й розливалася, тоді як світло збиралося на кінчиках її пальців, мов мерехтлива глазур для святкового торта. Вона запхала його до рота, і якусь мить сяяння пробивалося крізь її щоки та горло, доки Нур його не проковтнула.

Їхньою метою була саме Нур, однак вони радо б схопили і мене — хіба щоб застрелити. Звісно, ці мерзотники вже знайшли Ейча у його квартирі — мертвого та без очей, бо ж їх видер із очниць його власний порожняк. Того-таки дня, але трохи раніше, Ейчеві з порожняком вдалося визволити Нур із петлі Ліо, завдавши шкоди кільком його головорізам. Імовірно, це ще можна було б пробачити, однак те, що Ліо Бернама, очільника клану П’яти Районів, принизили, було неприпустимо. Відособлену дивну, на яку він заявив свої права, забрали з його власного будинку — центру влади в самісінькому серці імперії дивних, що охоплювала більшу частину східного регіону Сполучених Штатів. Якби вони дізналися, що я допомагаю Нур утекти, це підписало б мій смертний вирок із більшою вірогідністю, аніж будь-що інше.

Покидьки Ліо вже були поряд і горлали ще голосніше. Нур немовби прикипіла до своєї темряви, випрямляючи її краї між вказівним і великим пальцем, коли та починала розтікатися, та заповнюючи середину, коли та стоншувалася.

Мені страшенно кортіло зазирнути їй в обличчя. Прочитати емоції. Я хотів знати, про що вона думає, як узагалі тримається. Було важко уявити, що хтось настільки новий для цього світу зможе витримати усі його халепи і не зламатися. Протягом кількох останніх днів Нур переслідували звичайні з вертольотами і дротиками-транквілізаторами, її викрав дивний гіпнотизер, аби продати з аукціону… а щойно опинившись на волі, дівчина потрапила до лап головорізів із банди Ліо Бернама. Вона цілісінькими днями сиділа в камері у штаб-квартирі Ліо, а під час визволення та великої втечі з Ейчем отримала дозу сонного порошку — і все це аби прокинутися в його квартирі й побачити свого рятівника мертвим на підлозі. Жахливий шок, внаслідок якого з неї вирвався конусоподібний видих концентрованого світла — велетенська вогняна куля, що мало не знесла мені голову.

Коли Нур трохи оговталася, я розповів їй дещо з того, що почув від Ейча, перш ніж той відійшов у інший світ: залишилася тільки одна мисливиця на порожняків, жінка на ім’я Ві, до якої я мав доправити дівчину, аби та її захистила. Єдиними підказками щодо ймовірного місцезнаходження цієї жінки були обривок карти зі стінного сейфа Ейча та безладні пояснення його колишнього порожняка — моторошного Хорейшіо.

Однак я ще не встиг розповісти Нур про те, чому Ейч настільки відчайдушно боровся, аби їй допомогти, чому підключив до цього процесу мене й моїх друзів та зрештою загинув, намагаючись вирвати дівчину з рук Ліо. Я не сказав їй і про пророцтво — часу на розмови майже не було, бо ж відтоді, як я почув голоси його головорізів у коридорі коло квартири Ейча, ми тільки те й робили, що намагалися врятувати власні шкури. Понад те, я гадав, що то буде занадто, що ще дуже рано, зважаючи на все, що вже сталося.

«Одна з сімох, чий прихід було передречено… визволителів Дивосвіту… настання нової, небезпечної доби…» — усе це скидалося на маячню якогось божевільного служителя культу. Після всіх вимог, що їх висунув Дивосвіт до здатності Нур вірити в неможливе, не кажучи вже про її здоровий глузд, я хвилювався, що це змусить її тікати світ за очі. Будь-яка звичайна людина вже давно накивала би п’ятами.

Звісно, Нур Прадеш була ким завгодно, але не звичайною. Дівчина була дивною — і до того ж мала залізний хребет.

Тієї ж миті Нур нахилила до мене голову й прошепотіла:

— Тож коли ми звідси виберемося… який план? Куди поїдемо?

— Маємо покинути Нью-Йорк, — мовив я.

— У який спосіб? — почулося після короткої паузи.

— Не знаю. Потягом? Чи автобусом? — насправді я ще не встиг продумати варіанти.

— О, — кинула Нур із дещицею розчарування у голосі. — А ти не можеш витягти нас звідси за допомогою якоїсь магії? Скажімо, отих твоїх часопортальних штучок?

— Насправді це так не працює… Гм, гадаю, деякі з них таки могли б допомогти, — я перебирав у пам’яті зв’язки з Панконтурконом, — але нам доведеться попошукати.

— А як щодо друзів? У тебе ж є… люди?

Від цього запитання в мене стисло в грудях.

— Вони й гадки не мають, що я тут, — зауважив я. А трохи поміркувавши, додав: — А якби й знали…

Я помітив, як важко опустилися плечі дівчини.

— Не хвилюйся, я щось придумаю, — пообіцяв я.

У будь-якій іншій ситуації мій план був би простий: знайти друзів. Якби ж то я тільки міг! Вони знали б, що робити, адже, відколи я потрапив до цього світу, завжди залишалися моєю скелею, опорою, без якої я нагадував корабель без якоря. Однак Ейч наполегливо застерігав мене від того, щоб доправити Нур до імбрин, і в будь-якому разі я вже не був певен, що ще маю друзів, — принаймні не так, як це було раніше. Те, що зробив Ейч, і те, що роблю зараз я, імовірно, знищить усі шанси імбрин на те, аби припинити ворожнечу між кланами. Не було жодних сумнівів і в тому, що все це добряче підірвало довіру моїх друзів — їй було завдано непоправної шкоди.

Отож, ми могли покладатися виключно на себе. А тому план був простий і водночас примітивний: біжи якнайшвидше, щосили міркуй і мрій, щоб тобі пощастило.