ДЖЕК КЕРУАК

НА ДОРОЗІ

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

УПЕРШЕ я зустрівся з Діном невдовзі після розлучення з дружиною. Я щойно видерся із серйозної хвороби, про яку не збираюся згадувати, досить лише сказати, що вона сталася через нікчемний та виснажливий розрив і моє відчуття, що все було мертве. З приходом Діна Морі-арті почалась частина мого життя, яку можна було б назвати життям на дорозі. Раніше я часто мріяв поїхати на Захід, побачити країну, завжди непевно плануючи та ніколи не зриваючись у дорогу. Дін, якраз ідеальний хлопець для дороги, оскільки народився в дорозі, коли його батьки в 1926-му проїжджали на своїй тарантайці Солт-Лейк-Сіті дорогою до Лос-Анджелеса. Перші відомості про нього дійшли до мене через Чеда Кінга, який показав мені декілька його листів, написаних у виправній колонії Нью-Мексико. Листи мене надзвичайно зацікавили, бо вони так наївно та лагідно просили Чеда навчити його всьому, що той знав про Ніцше та про всілякі інші чудесні інтелектуальні штуки. Якось ми з Карло говорили про листи й гадали, чи коли-небудь познайомимося з дивним Діном Мо-ріарті. Це все було так давно, коли Дін був іншим, коли він іще був таємничим молодим в'язнем. Потім стало відомо, що Дін вийшов із виправної колонії і вперше поїхав у Нью-Йорк; також ходили чутки про його одруження з дівчиною на ім'я Мерілу.
Якось я тинявся студентським містечком, а Чед та Тім Грей розповіли мені, що Дін зупинився у квартирці у Східному Гарлемі, – іспанському Гарлемі. Дін приїхав уперше в Нью-Йорк минулої ночі зі своєю красивою маленькою і розумною подружкою Мерілу; вони зійшли з «грейхаунда» на 50-й вулиці, зрізали за ріг, шукаючи місце, де можна було б поїсти, і відразу ж потрапили до Гектора, і саме відтоді кафетерій Гектора назавжди став для Діна важливим символом Нью-Йорка. Вони витратили всі гроші на чудові великі глазуровані торти і кремові тістечка.
Весь цей час Дін говорив Мерілу приблизно таке: – Так, люба, ось тепер ми в Нью-Йорку, і хоча я тобі не розповів усього, що думав, поки ми проїжджали Міссурі, особливо минаючи виправну колонію Бунвіля, яка нагадала мені мою тюремну проблему, зараз надзвичайно важливо пригальмувати все те, що стосується наших любовних питань, і почати обмірковувати чіткі плани на майбутнє трудове життя, – і так далі у стилі, властивому Діну в ті дні.
Я пішов до помешкання, яке не опалювалося, разом із хлопцями, Дін відчинив двері, він був лише в шортах. Мерілу зістрибнула з дивана, і Дін відправив її на кухню, напевно, варити каву, поки сам розповідав про свої любовні проблеми, оскільки секс для нього був чи не єдиною священною та важливою річчю в житті, хоч сам він був змушений добряче пріти, заробляючи на життя і таке інше. Це було видно з того, як він стояв, хитаючи головою, весь час дивлячись униз, киваючи, наче молодий боксер, який слухає вказівки, переконуючи тебе думати, що він вслухається в кожне слово, додаючи тисячі «так» і «це правда». На перший погляд Дін нагадував молодого Джина Отрі -акуратний, з вузькими стегнами, блакитноокий, зі справжнім оклахомським акцентом – такий собі герой засніженого Заходу з велетенськими бакенбардами. Він нещодавно працював на ранчо Еда Уола в Колорадо, до того, як одружився з Мерілу та перебрався на схід. Мерілу була гарненькою блондинкою з пишними, ніби море золотих кучерів, пасмами волосся; вона сиділа на краю дивана, склавши руки на колінах, і її величезні сині очі провінціалки дивились широко і незворушно, адже вона перебувала у злій та сірій нью-йоркській квартирці, про яку чула там на Заході; вона сиділа й чекала, немов довготіла зчахла сюрреалістична жінка Модильяні в якійсь важливій кімнаті, але попри те, що була милою маленькою дівчинкою, вона була вкрай дурною і здатною на жахливі вчинки. Тієї ночі ми пили пиво, дуріли та базікали до світанку, а вранці, доки безглуздо сиділи, докурюючи бички із попільнички у сірому світлі похмурого дня, Дін нервово встав, замислено походив туди-сюди і вирішив, що Мерілу слід приготувати сніданок і замести підлогу.
– Іншим словом, люба, нам треба зібратися з думками, ось що я маю на увазі, а то інакше все завжди буде в повітрі, та не буде у нас правдивих знань і викристалізу-ианих планів.
Потім я пішов.
Наступного тижня він зізнався Чаду Кінгу, що йому вкрай необхідно навчитися в того писати; Чад сказав, що я – письменник і йому слід звернутися за порадою саме до мене. Між тим Дін знайшов роботу на автостоянці, посварився з Мерілу в їхній квартирці у Хобокені – один Бог знає, як їх туди занесло, – і вона була настільки розлюченою та мстивою, що наплела поліції якусь брехливу скаргу, і Діну довелося звалити із Хобокена. Він не мав де жити. Він приїхав прямо в Патерсон, у Нью-Джерсі, де я мешкав зі своєю тіткою, і якось увечері, поки я щось студіював, у двері постукали, і там стояв Дін, кланяючись, часто шаркаючи ногами в темряві коридору, зі словами:
– Привіт, пам'ятаєш мене – Дін Моріарті? Я прийшов просити, щоб ти мене навчив, як треба писати.
– А де Мерілу? – запитав я, і Дін відповів, що, певно, попа десь вициганила пару доларів і повернулася в Ден-пер – «от шльондра!» Ну, коли так, то ми пішли випити мива, бо не могли вільно говорити, у присутності моєї тітки, яка сиділа у вітальні й читала газету. їй вистачило єдиного погляду на Діна, щоб вирішити, що він – божевільний.
У барі я казав Діну:
– Хай йому чорт, чувак, я дуже добре знаю, що ти не прийшов до мене лише для того, щоб стати письменником, •га й узагалі, ну що я насправді про все це знаю, крім того, що до цього треба братися з пристрастю наркомана на амфітамінах.
І він сказав:
– Так, звичайно, я добре розумію, що ти кажеш, і, між Іншим, усі ці проблеми я вже обдумував, але мені потрібна цілковита реалізація усіх цих факторів, а якщо треба буде залежати від шопенгауерівської дихотомії для будь-якого внутрішньо реалізованого… – і так далі, про речі, які я й сам не дуже розумів, а він тим більше. У ті дні він справді не знав, що казав; він був юним зеком, схибленим на звабливих перспективах стати справжнім інтелектуалом, і йому подобалось говорити особливим тоном та вживати мішанину особливих слів, які почув від «справжніх інтелектуалів», хоча він не був настільки наївним у всьому іншому, і йому знадобилося лише декілька місяців з Карло Марксом, аби бути в темі з усіма термінами й висловами. Втім, ми розуміли одне одного на іншому рівні божевілля, і я дозволив йому пожити в мене, доки він не знайде роботу, ми також вирішили колись поїхати на Захід. То була зима 1947-го.
Одного вечора Дін вечеряв у мене вдома, він уже мав роботу на автостоянці в Нью-Йорку і, нахилившись наді мною, поки я швиденько друкував, сказав:
– Давай, чувак, ці дівчата не будуть вічно чекати, швидше вже.
– Почекай хвилинку, я піду, лише закінчу цей розділ, – відповів я, адже це був один із найкращих розділів книжки. Потім я вдягнувся, і далі ми полетіли в Нью-Йорк зустрітися з якимись дівчатами. Поки ми їхали в автобусі, у дивній фосфоресцентній порожнечі лінкольн-ського тунелю, ми оперлись один на одного, махаючи руками, та збуджено кричали й розмовляли, і тут я почав доганяти, хто такий Дін. Він просто був молодим хлопцем, страшенно захопленим життям, і хоча й відсидів, та потрапив у тюрму лише через те, що хотів жити і спілкуватися з людьми, які б у іншому разі його ігнорували. Він і мене дурив, і я це знав (проживання, харчі та «уроки писання»), і він знав, що я знаю (на цьому й базувалися наші взаємини), але мені було все одно, і ми чудово знаходили спільну мову – без задирань і церемоній; ми бігали один біля одного, немов закохані. Я почав учитися в нього так само, як він, напевно, вчився у мене. Щодо моєї роботи він казав:
– Давай далі, все, що ти робиш, – чудове. – Він, коли я писав історії, заглядав через моє плече, вигукуючи: -Так! Правильно! Ого! Чувак! – Або: – Ох! – І витирав своє обличчя хустинкою. – Чувак, ого, так багато всього треба зробити, стільки речей написати! І як тільки почати все це переносити на папір і без якихось кручених забобонів і зацикленості на літературних приписах та страхах граматики…
– Все правильно, хлопче, ось ти й заговорив.
І я побачив якусь божественну блискавку, вона мерехтіла від його збудження і його видінь, які він описував таким скаженим потоком, що пасажири автобуса обертались, аби побачити цього «збудженого психа». На Заході він провів третину свого часу, граючи в більярд, третину в тюрмі, і ще третину в публічній бібліотеці. Можна було бачити, як він цілеспрямовано йшов зимовими вулицями, з непокритою головою, несучи книжки до більярдної, або як він залазив на дерева, щоб пробратися на горища приятелів, де проводив дні, читаючи та переховуючись від закону.
Ми поїхали в Нью-Йорк – я вже забуваю, що то була за справа, ніби до двох кольорових дівчат, але дівчат там не було; вони мали з ним зустрітися у кафешці, проте так і не з'явились. Ми пішли на його стоянку, бо він там мав ще декілька справ: перевдягнувся в сараї на задньому дворі, причепурився перед щербатим дзеркалом і все таке, аж доки ми не рушили далі. То був вечір, коли Дін познайомився з Карло Марксом. Сталося щось грандіозне, коли Дін зустрівся з Карло Марксом. З того моменту я дуже мало бачив Діна, і мені було трохи шкода. Два їхні гострі розуми одразу сподобались один одному. Перетнулись два проникливі погляди – святий пройдисвіт зі світлим розумом і поетичний пройдисвіт з темним розумом, тобто Карло Маркс. їхні енергії зустрілися лоб у лоб, я в порівнянні з ними був ідіотом і не міг триматися з ними на рівних. Уся ця дика катавасія всього, що мало статися, почалась саме тоді; вона перемішає всіх моїх друзів і рештки моєї сім'ї у величезну хмару пилу, розпорошену в американській ночі. Карло розказав йому про Старого Бика Лі, Ел-мера Хасела, Джейн: Лі вирощував траву в Техасі, Гасел сидів на острові Райкерс, Джейн ходила по Таймс-сквер у бензедрінській маячні, з маленькою дівчинкою на руках, доки не осіла у Белв'ю. Дін розказав Карло про невідомих людей із Заходу, таких як Томі Снарк – акула більярду, гравець у карти і святий педераст. Він розказав про Роя Джонсона, Великого Еда Данкела, друзяк його дитинства, вуличних приятелів, незліченних дівчат, секс-тусовки і порнографічні картинки, його героїв і героїнь, про пригоди. Вони помчали разом вулицею, змітаючи все на початку свого шляху, все, що потім стало таким сумним і болісним, і марним. А потім вони витанцьовували на вулицях, мов подуріли, а я плентався за ними так само, як плентався решту життя за людьми, які мене цікавили, адже єдині люди для мене – божевільні, ті, хто божеволіє від життя, божеволіє від жаги розмов, божеволіє заради спасіння, прагне всього і одразу, ті, хто ніколи не позіхає не каже банальних речей, і палає, палає, палає, немов розкішні жовті римські свічки, розриваючись, як зорі, павуками світла, і в середині видно синій вибух і всі кричать «Ого-о-о!» Як там називали таку молодь у Німеччині доби Гете? Шалено прагнучи навчитися писати, як Карло, Дін передусім насів на нього своєю величезною доброю душею, яка буває лише у пройдисвітів.
– Так, Карло, тепер дай мені сказати – ось, що я хочу сказати…
Я не бачив їх зо два тижні, за які вони зцементували свої стосунки до безперервних щоденних і щонічних розмов.
Потім прийшла весна, чудовий час подорожей і всі у розкиданій компанії збирались кудись податися. Я був поглинутий роботою над своїм романом і коли дістався середини, після подорожі на Південь з тіткою до мого брата Роко, я приготувався вперше вирушити на Захід.
Дін уже поїхав. Ми з Карло провели його з «грейхаунд-ської» станції на 34-тій вулиці. Там, нагорі, можна було сфотографуватися за 25 центів. Карло зняв окуляри і мав зловісний вигляд. Дін сфотографувався у профіль, сором'язливо озираючись. Я сфотографувався в анфас і був схожий на тридцятилітнього італійця, готового прикінчити будь-кого, хто хоча б слово скаже проти його мами. Цю фотографію Карло і Дін акуратно розрізали лезом посередині та сховали у свої гаманці. Дін був одягнений у справжній західний діловий костюм, придбаний для подорожі в Денвер; він завершив свій перший загул у Нью-Йорку. Я кажу «загул», хоча він працював на автостоянках, як віл. Він був неймовірним паркувальником, він міг здавати назад у вузькому проїзді зі швидкістю 40 миль на годину і гальмувати просто біля стіни, вискочити, пробігти біля бамперів, стрибнути в іншу машину, розвернути її у крихітному куточку на швидкості п'ятдесят миль на годину, бум, загальмувати так, що машина аж підскакує поки він із неї вилітає; потім рвонути до каси, рухаючись немов зірка бігової доріжки, видати талон, залетіти в нову машину доки водій ще її не залишив, натиснути на газ із прочиненими дверима, помчати на наступне вільне місце, прицілитись, припаркуватись, загальмувати, вибігти; ось так він працював вісім годин уночі, у вечірні часи пік і в стовпотворінні після театральних вистав, у засмальцьованих штанах наче знятих з якогось алкаша/ у задрипаному піджаку в смужку, отороченому хутром, і в драному взутті. Тепер він купив новий костюм для подорожі назад; синій у тонку смужку, з камізелькою і всім іншим, одинадцять доларів на Третій Авеню, з годинником і ланцюжком для годинника, до того ж з портативною друкарською машинкою, на якій збирався почати писати в якомусь денвер-ському гуртожитку, лишень знайде там роботу. Ми влаштували прощальну вечерю із ковбасок і бобів у Райкерсі на Сьомій Авеню, а потім Дін сів у автобус на Чикаго і з гуркотом від'їхав у ніч. Ось і поїхав наш крикун. Я обіцяв собі поїхати туди ж, як тільки весна розквітне по-справжньому і розгорне землю.